Читати книгу - "Відлуння у брамі"

Нарешті вдалося! Сидячи за столом у лабораторії, Арсен Фількевич милувався результатом своїх кількарічних досліджень. Із захватом та гордістю милувався. Різні тварини, ув’язнені у клітках і тераріумах на стелажах попід стінами, поводилися так, як він бажав — однаковісінько. Дослідник повів «мишкою» комп’ютера праворуч — щурі, ховрахи, велика капібара[1] і дві жаби-ропухи — слухняно перемістилися до правих стінок своїх тісних помешкань. Рух ліворуч — усі теплокровні і холоднокровні піддослідні вирушають у зворотному напрямку, доки не впираються у протилежні стінки. Арсен продовжує рухати «мишку» ліворуч, і тварини, божеволіючи від зусиль, намагаються подолати стінки-перешкоди. Винахід діє! Безвідмовно! Можна братися до наступної серії дослідів — над мавпами, а тоді — і над людьми.

Він, мов хлопчисько, ще трохи побавився з тваринами, а тоді вимкнув приладдя і попрямував до передпокою. Там, за міцно зачиненими дверима, чекав молодий асистент Тед Россман, котрому не слід було знати про успішне завершення цього етапу досліджень. Арсен не мав жодного наміру ділитися з помічником технологією створення біологічних роботів.

Дослідник вийшов з лабораторії, щільно зачинивши за собою двері. Товстий кучерявий рудань Тед підвів погляд на шефа з-за монітору свого ноутбука і ледь ворухнув пальцями на «мишці». Тієї ж миті з кошика для сміття біля столу, з-під зіжмаканих паперів, виповзла довга і тонка змія кольору гречаної полови. Страховисько засичало і, роззявивши чорну пащеку, кинулося на Арсена. «Чорна мамба — шансів вижити після укусу немає!», — ця думка розриває мозок ученого одночасно з гострим болем у лівій нозі, майже над коліном. Арсен миттю опиняється біля столу, хапає ноутбук і щосили б’є ним по стільниці, екран згасає. Мамба на деякий час завмирає, ніби очманівши. Потому, непідвладна більше електронним командам, заповзає під стіл. Убивця встигає вислизнути в коридор — і за мить у кімнаті вже не чути його стрімких кроків.

Долаючи біль та судоми, Арсен витягає з кишені телефон і набирає: 911. Називає адресу лабораторії. Остання притомна думка вченого про те, що покидьок-асистент таки зумів поцупити плід його багаторічної роботи і навіть вперше застосував змію-робота на практиці. У слухавці ще чути голос оператора служби порятунку, але телефон випадає з Арсенової руки…

Світло-синій джип «Хонда» впевнено мчав смугою зеленавого асфальту, легко долаючи нерівності та вибоїни на шосе. Цей шлях Олег знав із дитинства: раніше вони з батьком не раз їздили зі свого Кременчука до майже столичного Дніпропетровська. Він уже проминув Дніпродим[2] з його старими трамваями, пилюкою та велетенським смолоскипом рудого вогню над заводом при виїзді з міста. Це пекельне багаття без упину гріє атмосферу, безгосподарно спалюючи відходи якогось виробництва.

Зараз на узбіччі з’явиться статуя великого чорно-білого бугая із фарбованим під бронзу кільцем у носі. Це вже околиця Дніпропетровська. Покійний батько казав, що бугай мав символізувати надійність та міць заможної агрофірми, якою колись опікувався знаменитий Хазяїн. Як і багато хто з цих країв, він високо злетів на київські владні пагорби. Та коли почав зазіхати вже й на булаву — зловорожі конкуренти запроторили його на казенні харчі аж до далекої Каліфорнійщини.

Діставши з бардачка пачку дорогих сигарил із дерев’яними мундштуками, Олег затягнувся запашним вишневим димом. Не кожен молодий чоловік у свої двадцять два може дозволити собі сигарили «Кінг Едвард», не кажучи вже про цю машину, — майнула самовдоволена думка. Він ковзнув поглядом по своєму обличчю у дзеркалі сонцезахисної панелі. Темно-русявий густий «їжачок» жорсткого волосся над високим, без жодної зморшки лобом, прямі чорні брови, зовсім трохи потоншені епілятором стиліста-косметолога, зеленкувато-сірі очі, прямий ніс, виразні і сильні губи, які так подобаються його клієнткам. По засмаглій шиї за комір сліпучо-білої сорочки візерунчастою гадючкою спускається модне татуювання, у правому вусі виблискує діамантик сережки. Жиголо! Із яких лишень нафталінових покладів виповзло це слівце?

Олегові мимоволі спадає на пам’ять один випадок. Якось в Одесі його разом із однією з перших клієнток — Мотрею — заскочив у ліжку її невдалий залицяльник, хитруватий п’яничка непевного віку на ім’я Сьома. Він мав інтерес не так до пишних форм тієї підтоптаної удови-німфоманки, як до кількох її крамниць у місті та яток на ринку «Сьомий кілометр».

Хекаючи смородом перегару, Сьома бігав спальнею, не ризикуючи наближатися до сильного, але вкрай зніяковілого за таких обставин Олега, і репетував: «Геть! Геть забирайся, жиголо приблудний, альфонс полтавський!». А той «жиголо» похапцем натягував джинси і гарячково думав, як би ото проскочити повз верескливого Сьому. Та раптом коротконога Мотря велично підвелася зі свого монументального ліжка, поцілувала Олега у міцне плече і, мовби й не було тут отого крикуна, заявила: за зіпсований післяоргазмовий розслабон її любий хлопчик матиме до звичного гонорару ще й бонус-подаруночок. Сьома замовк на півслові, хапаючи чорним ротом повітря. Так Олег дізнався, як зветься його нова професія, та одержав сережку із діамантом. Напевне, справжнім.

Два роки тому його батько — солідний обережний підприємець, який мав