Читати книгу - "Сіра кішечка Темного володаря, Аманді Хоуп"

Він перевів важкий погляд на глек. Слуга, вклонившись, схопив посудину й миттєво зник.

«Диво телепатії!» — з іронією подумала Віка. — Оце вишкіл: і слова не потрібно, а прислуга все розуміє з півпогляду!

Не встигла вона далі продовжити думки, як той самий слуга знову з’явився — вже з іншим глеком — і спритним рухом наповнив келих свого хазяїна.

Той узяв напій, пригубив, коротко кивнув. Слуга налив вина й Вікторії — і так само безшумно зник, наче розчинився в повітрі.

Мороз, не задумуючись, скуштувала новий напій. Цього разу вино виявилось значно приємнішим: солодке, ароматне, з легкою кислинкою й тонкою терпкістю.

— М-мм, — протягнула вона, наче схвалюючи тиранічні методи ельфа. — Це вино справді значно краще.

«Очевидно, ніхто з його слуг і гадки не мав, що його Темність завітає до нової дружини, тож і виставили щось не надто якісне. А він узяв — та й прийшов. Та ще й лишається. Як би його чемно випровадити?»

Віка й не здогадувалася, наскільки близька до істини.

Не лише прислуга, а й увесь двір вважали, що ця людська дівчина не викличе жодного інтересу в генерала. Ледве її привезли — усі про неї швидко й з полегшенням забули. Тому й частування приготували абияк. Навіщо перейматися через якусь непотрібну гостю?

Це була груба помилка з їхнього боку. Генерал мав злопам’ятну вдачу й не терпів навіть найменшого непослуху.

Але й сам він не очікував, що прийде сюди. Щось у цій дівчині його притягувало. Спершу він хотів переконатися, що це просто враження, що насправді — нічого незвичного. Та з кожною хвилиною дедалі чіткіше розумів: у ній — якась незбагненна загадка.

Це відчуття з’явилося ще на церемонії. Коли йому вклали в долоню маленьку, тендітну руку нареченої — раптом виникло дивне бажання захистити цю крихку істоту.

Але коли він випадково глянув на майбутню дружину в найурочистіший момент — під час проголошення клятви — вона… байдуже позіхнула.

Міхаель ледь не розсміявся. Ця зухвалка не те що не поважала звичаїв темних — вона відверто нудьгувала на власному весіллі! Весіллі, яке визначало її подальшу долю.

Це настільки його потішило, що він увесь день подумки повертався до цієї сцени. А згодом, піддавшись несподіваному інтересу, вирішив завітати до дружини в першу шлюбну ніч.

Випивши вина, ельф, замість того щоб піти, сів і продовжував нерухомо, нахабно вивчати Вікторію поглядом.

Під цим проникливим, майже колючим поглядом, Віці важко було реалізувати свій план. У його очах було щось таке, що змушувало її напружуватися.

«Ніби складаєш іспит перед комісією!» — злилася вона на себе.

Чоловіки й раніше не раз витріщалися на неї, але в тих поглядах було хоча б щось приємне. Цей же розглядав її, як ентомолог розглядає комаху.

*«Ще тільки лапки не почав відривати...» — пробурмотіла подумки. — Очі в нього — страшенно сині. Холодні. Аж мурахи по тілу. От тільки б не надумав тягнути мене в ліжко… По очах видно — садист той ще».

Немов прочитавши її думки, Темний несподівано підвівся, пройшовся кімнатою і з лукавою, багатозначною усмішкою — сів на ліжко.

«Та що ж це за прудкий такий?! — обурилась Вікторія. — Йому що, спокій не сниться?!»

Посміхнулася ельфові однією зі своїх найчарівніших усмішок — такими вона вміла буквально роззброювати чоловіків. Достатньо було однієї посмішки — й сильна стать ставала мов котики: м’які, слухняні, зачаровані.

Розвернувшись так, щоб закрити йому огляд столу, вона дістала пляшечку з еліксиром. Потім узяла сулію з вином.

— Яка ж сьогодні чудова ніч! І це вино — найсмачніше з усіх, що я коли-небудь куштувала, — щебетала вона, наповнюючи обидва келихи. В один із них вилила весь вміст пляшечки.

«Про всяк випадок — усе до краплі. Бо хто його знає, як подіє на цього гада. Виглядає кремезним, та ще й ельф…»

Взявши обидва келихи, вона легкою ходою, немов пташка, підійшла до ліжка й сіла поруч, простягаючи один із келихів чоловікові.

Темний пильно подивився їй у вічі — і несподівано взяв той келих, що вона лишила для себе.

Дівчина й бровою не повела. Лише посміхнулася ще чарівніше.

— За наш вдалий шлюб! — вимовила з удаваною щирістю.

Вікторія була дуже талановитою актрисою: її слова звучали правдоподібно, а в очах світилася невинність і довіра.

Ельф кивнув і повільно випив усе вино. Віка, не гаючи часу, так само хутко спорожнила свій келих.

«Фу… — криво подумала. — Так і знала, що ти надміру підозрілий і поміняєш келихи!»

Але, як розумна дівчина, вона передбачила такий розвиток. І заради переконливості трохи вагалася, простягаючи йому келих. І він повівся саме так, як їй було потрібно: запідозрив її — і зробив вибір.

Тепер залишалося лише дочекатися, коли зілля подіє.

— До речі, як тебе звати? — випалила вона, зрадівши, що її задум спрацював.

Темний підняв брови, а після короткої паузи вибухнув гучним сміхом.

Віка збагнула: потрапила в халепу. Як може дружина Темного володаря не знати його імені? Та його, мабуть, тут знає кожна собака.

— Я мала на увазі ім’я, яким вас кличуть рідні, — швидко виправилася вона. — Як вас називають мама, друзі? Адже тепер ми з вами родина!

— Родина? — перепитав він із таким сарказмом, що їй закортіло заїхати цьому зверхнику чимось важким по голові, щоб вибити з нього всю цю пиху.

— Авжеж! — зробила вигляд, що не помітила колючості, й знову посміхнулась якомога приязніше.

Вікторія добре знала, як неймовірно діє її усмішка на чоловіків. Використовувала її рідко, але якщо вже з’являлась — усе, кінець. Чоловіки втрачали волю, ніби їх затягувала невидима сила. Опиратися було марно.

Цей же навіть не здригнувся. Лише коротко, наче крізь зуби, буркнув:

— Міхаель.

— Чудове ім’я! — миттєво підхопила Вікторія, розуміючи, що від цього мовчуна більше нічого не витягне. Навряд чи він взагалі здатен виявляти емоції. Та хто зна, чи є вони в нього хоч трохи.