Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пішла ще до того, як він встиг сказати їй, що любить її. Пішла до того, як він встиг пізнати її всю – не тільки на відборі, але і поза його межами.
Він раптом недоречно і якось по-дурному зрозумів, що весь час бачив її тільки у придворних сукнях – бо при дворі тільки ж такі і носили. Завжди при параді і з зачіскою, навіть коли скрадається лісами і парками, щоб пронести за межі палацу заборонену пошту.
Він мріяв побачити її одягненою просто, у новомодні штани і якусь звичайну сорочку. Він мріяв про те, як вона пройдеться по його квартирі в його одязі.
У голові на мить виникнула дивна картина – Йовіла з величезними коробками, які левітують за її спиною, і його апартаменти в інституті – але вже зовсім інші. У них є не тільки його книги, але і її друкарська машинка, яка займає цілий стіл, і її журнали, і викрійки модного одягу.
У ванній стоять незліченні ряди баночок і бальзамів.
Але цього всього не буде. Йовіла ніколи не переїде до нього. Натомість він сам покладе її у могилу. Покладе навіть не тіло, а те, що від нього залишилося – купку попелу і мідне дзеркальце, наполовину розплавлене вогнем.
Колись Вітанові припалило руку гарячим залізом. Опік лишився на ньому й дотепер огидним і глибоким шрамом. Досі він думав, що це найбільший біль, який можна пережити; зараз він розумів, що це були дурниці, дитячі ігри. Від однієї думки про Йовілу все його тіло наче купали у розпеченому металі, а серце пронизували голками.
Він не знав, коли це припиниться і чи припиниться взагалі.
Кінчиками пальців він торкнувся купки попелу біля себе.
***
Зрештою їм довелося піднятися з підлоги і вийти з зали. А потім повернутися ще раз – з урною для праху, щоб методично зібрати попіл, який цілком міг бути Йовілою, у нього. Це здавалося таким сюрреалістичним, несправжнім, неймовірно дурним – і саме це робило всю цю ситуацію до болісного крику реальною.
Все, що хотів Вітан – це зайти у одну з експериментальних кімнат свого інституту і нарешті випустити свою магію і зруйнувати там усе дотла – щоб від приміщення не лишилося і каменя на камені. А можливо, і від нього самого.
Але перед ними була робота.
Якби він зараз залишив Аніт Канську без покарання, не знайшов її спільників, не розібрався з заколотом, це означало би, що Йовіла не тільки загинула, але й загинула дарма.
Від цієї думки його починало нудити.
Вони не говорили з Яром. Весь час ходили майже мовчки, обмінюючись кількома словами тільки за найбільшої необхідності. Обидва вони не вміти боротися із болем. Йовіла би… Йовіла би на його місці стала діяльною, і горе би стало її двигуном, а Вітан відчував, що витрачає усі сили на те, щоб просто переставляти ноги.
Він не знав, як мусив працювати тепер, не згадуючи кожної миті про неї. Йому здавалося, що Йовіла весь час стоїть за плечем, чи поряд із ним, і схиляється до його вуха, щоб саркастично прокоментувати щось йому на вухо. І кожного разу він, як дурень, озирався – і кожного разу нікого, звісно ж, не бачив.
Яр здригався від кожного звуку, що хоч віддалено нагадував жіночий голос і теж обертався, але в якусь мить змусив себе припинити. Він мав змиритися. Прийняти горе. І просто… просто намагатися робити свою роботу. Поки що це було єдине, що тримало його на плаву. Він мав робити свою роботу.
Коли вони піднялися нагору, в апартаменти, де залишили Аніт, вона там вже була не одна. У кріслі, де сиділа до того ельфійка, тепер сиділа зв’язаною одна з покоївок.
– Вона намагалася звільнити герцогиню, – пояснив Вітанові Арей. Говорив він тихо і з доречним відтінком співчуття і смутку – як наче звістка про те, що Йовіла загинула, вже якось прокотилася всім замком.
А, можливо, він просто прочитав це по його обличчю. Зрештою, навряд чи це було так вже складно.
– Вона точно її спільниця. І ми вже перевірили її кімнату і…
Арей відійшов убік, і перед Вітаном і Яром відкрився столик, на якому в рядок лежали ножі, щипці і купа інших інструментів, призначених точно не для завивання волосся.
– Ми впевнені, що це вона вбивала наречених. Та вона, в принципі, і сама цього не приховує.
Покоївка і справді сиділа гордо. Її старечі очі не виражали і краплі жалю чи каяття. Ні, там була тільки сліпа, майже собача вірність. Вітан подивився на інструменти. Бажання переступити межу і використати їх так само, як зробили покоївка і герцогиня, було настільки нестерпним, що від нього поколювало пальці.
– Віднесіть це до інституту. Проведіть усі стандартні досліди, а результати – сюди, – наказав він.
Арей коротко кивнув. Він вже збирався йти, але в останню мить зупинився.
–...Вам щось потрібно? – несміливо запитав він. Вітан несподівано відчув, що від цього зовсім маленького прояву розуміння йому полегшало. Горя у ньому все ще вистачило би на роки, але тягар став трішки, зовсім трішки легшим.
– Ні, – відізвався він. – Але дякую.
Аніт Канська відмовлялася щось визнавати. Вони допитували її годинами, перш ніж зрозуміли, що вона це робить не тільки з чистої впертості, але й через накладене закляття.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна», після закриття браузера.