Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

Яр не міг відірвати погляду від свого відображення в дзеркалі. Чи дивилася в нього Йовіла в останні хвилини перед своєю загибеллю? Чи чекала вона на порятунок, чи благала богів змилостивитися над нею перед тим, як полум’я зрештою охопило всю кімнату і вона згоріла дотла, не залишивши по собі навіть обпеченого тіла?

Раптом Яр зрозумів, що той попіл, у якому він сидів, цілком міг бути останніми рештками його сестри – всім, з чим він лишився до кінця свого життя. Ридання вирвалося з нього до того, як він навіть встиг усвідомити масштаб свого горя. Думки крутилися всередині повільно, як величезні шестерні незмазаного і  складного механізму, але поступово розуміння накочувалося на нього. 

Він не вберіг Йовілу. Сам відправив її на смерть. Не вслідкував, не вберіг, не захистив. Вона покладалася на нього, а тепер він сидів біля купи попелу, яка ще годину тому була його сестрою – і не було абсолютно нічого, що він би міг зробити. Жодного заклинання, які він вивчав усі ці роки, жодних чарів не стало би на те, щоб воскресити людину. 

Він вивчав це все для того, щоб у майбутньому завжди бути здатним захистити своїх близьких. Це була його початкова мета, його стержень і стимул, які не давали здатися, коли все йшло шкереберть. Але який у всьому цьому сенс зараз? Йовіла, найближча його людина, його єдина сім’я, загинула. І в усьому була його провина. 

Він мав прогнати її тоді. Мав зробити все, щоб вона вибула із відбору, а не піддаватися тому, що Вітан втягнув її у саму гущавину подій. Але, зрештою, Вітан був не винен; він навіть не знав, бо Яр нічогісінько йому не сказав. Він бажав забрати секрет своєї родини у могилу  – і ось воно так і сталося. 

Плач його не зупинявся, і кожен погляд на дзеркало був подібний удару гострим мечем чи величезною голкою, що пронизувала його наскрізь. Але він був би готовий стерпіти і тисячу таких ударів, якби тільки Йовіла жила. Але вона не жила. Померла. 

Вітан озирнувся через кілька незрозумілих звуків, які почув з Ярового боку. Спершу він списав їх на шморгання носом і необережне човгання ногами, але зрештою сумнівів не лишалося – Яр плакав. 

Це ж не було… Вітан розумів, що могло підштовхнути Яра до цього. Звісно, розумів. Але не був готовий прийняти. Це ж не могло бути правдою. Не могло ж?

Він повільно сунув до Яра, який вже сидів на підлозі, голосно схлипуючи і міцно стискаючи щось маленьке у руці. Ноги його наче перетворилися на дерев’яні і свинцеві палиці водночас і відмовлялися рухатися. Він йщов повільно, а в голові тільки й бриніла пустота – як коротке, страшне затишшя перед бурею, що мала зруйнувати його всього до основи і не залишити нічого знайомого після себе. 

Ярові не було причини плакати у спаленій залі, окрім однієї. Але є… Була ця одна тисячна, одна мільйонна ймовірність, так? Вона ж була?

Вітан вже сам знав відповідь на це запитання. Звісно ж, він знав. Він ніколи не був дурним. Але зараз він дуже хотів би втратити цю здатність мислити, розуміти і, разом з тим, – відчувати. 

Він зробив це один повільний дерев’яний крок, і тоді нарешті зміг розгледіти, що ж Яр стискав у руках. Маленьке люстерко у мідній оправі, яку Вітан сам ще чотири роки тому відлив у своїй майстерні. Його новий друг-чаклун попросив його зробити сильний захисний артефакт. 

Для його сестри, – сказав він. Він не має можливості бачитися з нею, але хоче захистити, – сказав він тоді. 

Гаразд, – відповів Вітан. 

Він провів над люстерком три дні. І все ще вважав, що це одна з найкращих його робіт. Тоді йому вдалося у маленьке дзеркальце закласти плетіння такої сили, що зазвичай клали на цілі будинки. І тоді він дуже пишався собою. 

А потім, всього кілька тижнів тому, Йовіла показала йому це люстерко. 

А тепер у ньому попливла мідна оправа, і відображалася частина скривленого болем Ярового обличчя. Не зрозуміти було складно. І як би Вітан не старався, він таки зрозумів. 

На наступному кроці він затнувся і впав. Він не був впевнений, коли зможе піднятися і чи зможе це колись взагалі зробити. Вітан дивився на дзеркальце, а все, що міг бачити перед собою – це тонкі руки Йовіли, які міцно стискають його. Білі пальці, які показують люстерко, і лице, яке переконує, що вона у безпеці. 

Яким він був дурнем. Яким він був дурнем, що повірив. 

А тепер він намагався її згадати. Лице випливало в пам’яті, але вже навіть зараз – трохи нечітке. Чи він правильно запам’ятав форму її носа? А якого кольору у неї були очі? Зелені ж, так? Чи сіро-зелені, чи болотяні? Можливо, взагалі блакитні? Що довше він намагався думати про це, то сильніше її лице у його голові змазувалося і починало перетворюватися на нерозбірливу пляму. Можливо, це просто його зір затуманювався сльозами. 

Можливо, в нього просто не було достатньо часу, щоб вивчити її обличчя до останньої рисочки.

А тепер часу і не буде. Точніше, час буде, купа часу – але яке він мав значення без Йовіли? 

Без її саркастичних коментарів, без її посмішки тільки одним краєчком губ, без її сміливості і доброго погляду. Без її вміння бачити там, де всі інші просто дивилися. Він не знав, що робити. Як він мав далі просто бути?

Чи міг він ходити і робити свої справи, жити, якось існувати після цього? Після того, як Йовіла не просто померла, а загинула з його вини? Після того, як його кохана людина пішла з життя?