Читати книгу - "Війни художників"

особливості він мав магічний вплив на всіх. Незалежно від того, на якому щаблі влади стояла та чи інша людина. Більшість була переконана, що все про всіх Гейдріх знає за своїми службовими обов’язками. Але останній мав непересічний талант до збирання пліток і вивідування інформації, відтак мав певний контроль над людьми. У ці замкнуті й переплетені кола інтриг видатний ляльковод Гейдріх намагався залучити якомога більше маріонеток.

Не уник маніпуляцій Гейдріха і його безпосередній шеф — Генріх Гіммлер. Гейдріх віртуозно нав’язував Гіммлеру думки, які той, уже як свої, доносив фюреру.

Гейдріх був хижим звіром, що маскувався під ласкаву домашню тваринку. Час від часу влаштовував зустрічі-салони з друзями вдома, вдавав із себе чудового сім’янина і розважав друзів віртуозною грою на скрипці.

Єдиною його слабкістю, про яку Шелленберг знав, було безладне статеве життя. І колись, якщо складеться, на цьому можна буде зіграти, думав Шелленберг.

— Хайль Гітлер, геносе групенфюрер! — привітався Шелленберг, переступаючи поріг кабінету. Підвів руку в нацистському вітанні, клацнув підборами.

— Хайль, що нового, Вальтере? — не відриваючись від паперів, запитав Гейдріх. Його незвичний для чоловіка високий голос сьогодні, здавалося, звучав особливо високо. Махнув рукою — сідайте.

— Що саме вас цікавить, геносе Гейдріх?

— Ну ви ж прийшли не просто так. А прийшли у справі, — з-під низького лоба зиркнули маленькі блакитні очиці. Вони ледь помітно косили, і Шелленберг раптом подумав, що серед предків Гейдріха мали б бути східняки. Мабуть, Золота Орда таки дісталася до Німеччини. — Ми ж із вами не є щирими друзями, які ходять один до одного просто так, аби навідати.

— Та й справді. Я хотів запитати, чи повинні ми попередити гера Ріббентропа про те, що салон Кіті — це заклад, де виконують наші спеціальні завдання?

— А що, геносе Ріббентроп став завсідником салону? — зацікавлено запитав Гейдріх, кинув на стіл перо, обличчя розтягла широка посмішка, очі заблистіли. Увесь його вигляд випромінював граничне задоволення від почутого.

— Він буває досить часто, — кивнув Шелленберг.

— А американці або нейтрали?

— Практично не з’являються, — Шелленберг хитнув головою.

— Чому? — Гейдріх швидко поставив запитання. Це була його манера — після відповіді співробітника відразу ставив запитання. Потім ще і ще. Не даючи часу на роздуми. Шелленберг знизав плечима. Він чудово знав цю особливість свого шефа, і блискавичними запитаннями його не можна було загнати у глухий кут:

— Ми працюємо над цією проблемою.

— Працюємо!? Завжди дивувався вашій здатності на абсолютно конкретні запитання давати ухильні відповіді. Працюємо, рухаємося у потрібному напрямкові… Від салону Кіті ми очікували більшого, ніж розваг для наших дипломатів і дипломатів союзників! Хіба не так?

— Саме так, геносе групенфюрер. Йохім фон Ріббентроп від початку року став завсідником салону, залучаючи туди чимало іноземців.

— Кого саме? Тільки того італійського алкоголіка Чиано?

— Як правило, дружніх італійських і японських дипломатів.

— Я б краще волів там бачити чи правильніше — чути нейтралів або американців. Саме для них, а не для збочених італійських аристократів ми відкрили цей заклад, Шелленберг! Саме для них! Витратили купу народних грошей на апаратуру для прослуховування. І в результаті — пшик! Жодних секретів, жодної вербовки! Scheisse! (Лайно!) Колись Канаріс нам пригадає, що ми витратили стільки коштів намарно! Абвер нині працює ефективніше за нас! А ми пишемо п’яні розмови італійців і японців!

Гейдріх замовк, потім посміхнувся.

— Хоча цікаво, як поводяться ці азіати в пікантні моменти? Ви, мабуть, дуже втішаєтеся цими знімками та записами, зізнайтеся, Вальтере? — Гейдріх розреготався. Шелленберг не підтримав його регіт навіть ввічливою посмішкою. Було помітно, що жарт для нього неприємний, і Гейдріх обірвав сміх так само раптово, як і почав. — Якого дідька Ріббентроп не водиться з нейтралами або росіянами? А що макаронник Чиано?

— Завсідник салону. Кожен його візит до Берліна обов’язково передбачає поїздку до Кіті.

Гейдріх устав, пройшов кабінетом. Зупинився біля вікна. На мить притиснувся лобом до скла. На склі були краплі весняного дощу. Повернувся до стола, сів, після недовгих роздумів зауважив:

— Ну, ми були б ідіотами, якби очікували, що там з’явиться товариш Шкварцев. Або товариш Кобулов. Але як ні, то й ні. Що ще, Вальтере?

— Щодо Ріббентропа, — нагадав Шелленберг. — Треба ухвалити якесь рішення, групенфюрере.

— Ви думаєте, коли він дізнається, що ми його писали, то влаштує нам скандал? — Гейдріх смикнув себе за кінчик вуха, на лобі з’явилися глибокі зморшки.

— Саме так, геносе групенфюрер. Думаю, на вас він може поскаржитися фюреру, мене оголосить ворогом нації. А фюрер… Ви знаєте, як фюрер реагує на такі речі.

— На які, Вальтере? На те, що ми стоїмо на сторожі безпеки рейху?

— Ні, Ріббентроп це подасть, як використання повій для збору компромату на партайгеносе — товаришів по партії. І фюрер…

— Жахливо розлютиться… Ви просто провидець, Вальтере! Ситуація неоднозначна, — Гейдріх замислився. — Donnerwetter! (Прокляття!) Мені треба подумати. Нехай поки що все залишається, як є. Поки що нічого не говоріть Ріббентропу.

— Звісно, що без вашої санкції це неможливо, геносе групенфюрер.

Гейдріх підвів голову, якусь мить дивився в очі Шелленбергу. Той перший відвів погляд.

— Добре, Вальтере, я ціную вашу відданість. Що у вас іще?

Шелленберг спочатку вирішив не говорити Гейдріху про керівника радянської делегації художників Гущенка. Гейдріх не любив, коли його турбували через дрібниці, але інтуїція йому підказувала, що із цим художником все не так просто і, мабуть, таки варто сказати Гейдріху, аби не вляпатися потім у серйозні неприємності.

— У Берліні перебуває троє учасників делегації радянських художників. Керівник і ще двоє, вони готують павільйон для виставки.

— Ну і що в цьому надзвичайного, Шелленберг? Художники із дружньої країни, приїхали у серйозній справі, яку фюрер так