Читати книгу - "Вибрані твори"

Актах Лівобережжя часів Гетьманщини на переломі ХVII—ХVIII ст. була судова справа при сотенному суді, на якому виступала, здається, як сторона оскаржуюча, — певно, дуже темпераментна молодиця з прізвищем Шовгениха. Отже, із цього видно, що це був дуже давній рід на Лівобережжі, і, може, там і були колись осетинсько-кавказькі сполучення, але напевно вони, як звичайно на нашій батьківщині, поглинулися «українським морем» і залишилося дуже мало від старого коріння.

Що торкається матері Лєни, то вона була, як вже було сказано, — дочкою священика з Поділля. Так що з приводу того, що людина народилася в Петербурзі — не приходиться робити якісь висновки такого роду, зокрема національні, — не приходиться і, думаю, що ця «легенда» згасне — в початкові.

Правда, Петербурґ, як відомо з історії нашої культури, з нашої літератури, відігравав певну роль: Тарас ходив його вулицями, ще раніш Гоголь... Петербург віддавна був певного роду «азилем» натерені імперії. Він теж давав певну дистанцію: це була чужина, дуже гостра навіть кліматично і під кожним оглядом, — і це творило виразну дистанцію, щоб бачити Батьківщину здалека, в іншій, так би мовити, панорамі.

Хоч Лєна тоді була ще дівчинкою, я все ж таки думаю, що і це могло відіграти певну роль. Бо, думаю, що все-таки якісь властивості характеру, властивості її особистості — вже тоді накреслилися.

Вже перед війною Олена Теліга чітко окреслилася як письменниця і поетка. І ця її властивість, цей елемент, який ми назвемо особистістю — вже тоді займав домінуюче положення в її духовій постаті. Я думаю, що до неї можна застосувати в такій же самій мірі, а може, і в більшій, — ті слова з вірша Олекси Стефановича, які я колись цитував стосовно Ольжича, тобто що він був більшим, ніж сірий і камінний його вірш. Вірші Лєни не були ні «сірі», ані «камінні», — так, як вони були, скажемо, у Ольжича. Але, справді, її постать була більшою, — із цього боку до неї треба підходити, ба це дає найбільший ключ до розуміння її цілісності. Бо, повторюю, що творчість її, її спадок чисто літературний — значно більший, аніж той спадок, який вона дала, вирізьбивши свою постать вже в нашій історії.

Між іншим — цікава ще одна дрібничка, про яку мало хто знає: її хрещеною матір’ю була ніхто інша, як Зінаїда Гіпіус. Це була дружина, приятелька і подруга відомого філософа і белетриста Дмитра Мирошковського (теж прізвище страшно «російське»!). І, очевидно, про жодні впливи не може бути мови. Але якась спільна тональність, коли ви знайомитеся з творчістю Зінаїди Гіпіус, яка була не тільки цікавою поеткою, але й дуже цікавим критиком і мислителем, — то тут якийсь паралелізм існує, дуже дивний, майже містичний, і його пояснити раціонально не можна.

Лєна також мала в собі певні елементи, які були властиві Башкірцевій. Тільки з тією різницею, що у Башкір-цевої все поглиналося жадобою тільки слави як такої. Її внутрішній духовний потенціал розвивався в цьому напрямку.

У Лєни він зовсім інакший. Для неї слава не представляла нічого привабливого і вона її не шукала, — просто не відчувала її приваб і чару. Тому у неї увесь цей духовний потенціал, вся ця величезна наладованість внутрішньою динамікою і психікою — пішов власне у Батьківщину. Тим сильніш і тим більш динамічно, бо цю свою Батьківщину вже фізично вона побачила пізніше, бо вона вже дивилася на неї очима і людини вже дорослої, і вирослої поза Батьківщиною, — що має теж величезне значення, бо часом еміграція, чужина дають зовсім іншу перспективу, творять зовсім іншу панораму.

А крім того, вона дивилася вже крізь призму нашої історії і нашої земної долі як народу. І тому — всю свою, треба сказати, величезну енергію вона вклала у велике почуття до БАТЬКІВЩИНИ.

Думаю, що тим в’яжеться і трагедія, яка довела її до болючої, передчасної смерті. Бо могло статися і так, що сьогодні ми б її зустріли тут. Але сталося інакше...

Ніякими аргументами не можна було її переконати, щоб вона не робила цієї подорожі до Києва, зокрема, признаюся, я її переконував у тому. Я вже не був дуже «зеленим» тоді політично: дещо вже бачив і дещо передумав. Я, особисто, не мав ані крихти, ані ґрама якого-будь оптимізму, який все ж таки був необхідним для такої подорожі, для ПОВОРОТУ на Батьківщину.

Це лише тепер ми бачимо — в ЯКІЙ добі ми живемо. Тоді ще можна було мати якісь ілюзії.., бо на початках 40-х років не можна було уявляти її аж так рельєфно, хоч... все-таки деякі побоювання вже були. Зокрема, мені видавалось, що це просто не раціонально. Я все переконував Лєну:

Ну, добре. Ви приїдете до Києва; місцеве уціліле громадянство буде на Вас дивитися, як на когось, хто ЩОСЬ знає, в ЩОСЬ втаємничений. А ви ж ані не втаємничені, ані нічого не знаєте. Значить — опинитеся в ложному положенні...

Нічого не допомогло! Вона кинулась туди з якоюсь несамовитою енергією, з несамовитою силою. Може, в тому було все — опріч отого страшного почуття... І я пригадую собі, — вона писала досить регулярно, оскільки можна було в тих умовах писати. Перші листи були оптимістичні, але останній лист з Житомира вже мав слова: «Боюся, що Ви мали рацію...»

Після Житомира — вона, безперечно, знала на ЩО вона йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесено її молоде і ще повне творчої сили життя.

В тому її ОСОБИСТІСТЬ. Хотілось би найбільше звернути вашу увагу саме на це. Її