Читати книгу - "Вибрані твори"

була проти того, щоб жінки творили, — як вона писала в одному з своїх листів, «свій власний світ». Вона писала, що «жінки ніколи самі не зможуть створити цікавого часопису, журналу чи клубу. Лише співпрацюючи з чоловіками жінки можуть розвинутися цілковито». Такими були її погляди на «жіночу справу». Але Союз українок-емігранток уникав дзвінких фраз, а обмежувався певними реальними, щоденними найпотрібніши-ми завданнями.

Тут Олена Теліга знайшла для себе конкретну роботу, яка їй відповідала і рівночасно задовольняла її бажання практично допомагати українській справі на еміграції. Вона почала навчати дітей мистецтву декламації, а також нашим народним танцям. Бралася допомагати влаштовувати дитячі вечірки, концерти, «ялинки». Час летів швидко в зустрічах, за діловими дискусіями, за працею.

Але, як я вже згадувала, — життя панства Теліг двоїлося поміж Варшавою і польською провінцією, де мав працю Михайло Теліга. Звичайно Олена Теліга залишалася у Варшаві, або поверталася туди раніше чоловіка, щоб уникнути тієї багнистої і нездорової місцевості в часі дощів і зимна. Але бувало, що їхнє неблискуче матеріальне становище змушувало їх обох залишатися там довше, ніж вона того хотіла...

Згадуваного року вона несподівано й для себе — зліквідувала всі свої справи у Варшаві, і, навіть не встигнувши відвідати найближчих друзів — мусила виїхати на село. Листом від 22 травня 1932 року вона повідомила мене, що була змушена виїхати на село так рано завдяки «розпачливому фінансовому стану». Взагалі виїзд до того села для Олени Теліги завжди був великою прикрістю. Для неї ж село не було тим, чим воно було для інших, які виїздили з міста, щоб відпочити серед природи. Це не були ані Карпатські гори, ані підваршавські ліси, ані поетична Волинь «Лісової Пісні»... Це було пересічне брудне польське село в глухій і безнадійно нудній польській провінції, куди могли дістатися на меліораційні роботи наші інженери. Місцевість там була вогка і нездорова, і це нищило здоров’я Олени. І вона, і її чоловік постійно там хворіли. Ось що вона писала про те село в листі від 24 липня того ж року:

Їсти доводиться тільки картоплю і яйця. Митися нема де і як. Аптеки близько немає. Лікаря нема. А довкола все кишить хворобами, наривами (боляками), брудом, мухами, блощицями, комарами. Для ідейної роботи для свого рідного Краю — все це можна знести, але задля шматка хліба — тяжко.

Не одні лише матеріальні невигоди викликають у Олени Теліги огиду і відразу до такого села. Вона познайомилася теж і з людським матеріалом і, пізнавши ближче польських селян як суспільний клас — відчуває до них нехіть. Вона приходить до висновку, що той «плебс» не шанує і не любить людей іншого середовища, якщо ті люди ставляться до них як до рівних. «Люблять і шанують лише панів, які, щоправда, добре їм платять, добре годують, але які зате теж на них кричать і їм наказують». Це все вона пізнала на власному досвіді. Бо ж Олена Теліга, — незважаючи на огиду до бруду і по-шестей, — намагалася допомагати своїм сусідам-селя-нам. Доглядала їх під час хвороб, подавала їм різні поради і навіть позичала їм гроші, яких вони їй ніколи не повертали... І що ж, — вони вважали її доброю, але дурною. Натомість жінок польських інженерів, які трималися від них подалі — вважали за справжніх пань і шанували їх.

Помимо всього цього, незважаючи на невідрадне оточення, на непогоду і багна, — Олена Теліга все ж не піддавалася розпачеві. Вся її істота, така повна життєвого запалу і творчого ентузіазму, не дозволяла їй надовго зупинятися над сумними і прикрими явищами. Вона дуже хутко вміла повертатися до мажорного настрою. Писала:

А все ж таки — життя гарне. Пишу це тобі, хоч за останній рік мене так вимучили хвороби, брак грошей, зміна у відношенні до мене мого батька, — здається, що постаріла на 100 років за останні дні. Але життя ще має стільки цікавого, блискучого і радісного!

Допомагало їй у поборюванні мінору її вроджене почуття гумору. Ось закінчення опису всіх жахів життя «на селі»:

...Вночі спати майже не доводиться. Комарі. Мошка. До того — скука неймовірна. Не наше: «Село. І серце відпочине: село на нашій Україні — неначе писанка — село!»

А крім того, туди — в ту глуху провінцію — Олена Те-ліга взяла із собою своє серце поетки, серце сповнене творчого екстазу, бажання вдосконалитися, а також туги за духовим єднанням з друзями-літераторами, просто з друзями.

Відразу вона наладнала постачання книжок до найближчого містечка і читає до запаморочення увесь вільний час. Крім того, дістає поштою з українського світу те, що їй присилають знайомі. Цікавиться усім, що друкується українською мовою. Веде широке листування. З Чехії дістає великі листи від приятельки Зої, Леоніда Мосендза і від Василя Куриленка. Особливо цікавий її зв’язок з Мосендзом. Писала в червні 1932 року:

Мосендз пише метрові листи, виповнені теплом, іронією, філософією і містицизмом. Цілість така, що у мене від того голова пухне...

Поетична творчість Олени Теліги йде своїм шляхом. В листі від 4 червня 1932 р. згадує, що написала «Поворот». А 26 вже пише: «я відіслала недавно Донцову свій вірш «Поворот», а тепер задумала щось, що буде називатися «Відвічне». І нарешті в листі днем пізніше — згадує про те, що «Відвічне» вже написане, але