Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

один раз на тисячоліття». Очевидно, що вони мали за честь розділити з ним участь у його унікальній подорожі (ну й мода на вегетотерапію обіцяла забезпечення собі достойного життя в ході цієї подорожі). У «Слухай, маленька людино» (1948) Райх повстав проти культури масового конформізму й започаткував хронологію своїх досягнень, приписуючи кожну зі своїх невдач пересічності, репресованості й бюрократичності «маленької людини», яка заздрила його безмежній свободі (відтак підтверджуючи думку Фредеріка Вертгайма, який вважав його таким, що зневажає маси): маленька людина була жалюгідною та непомітною, огидною, неспроможною, відсталою, бездиханною та порожньою». Райхові послідовники однаково відчували себе членами лібералізованої еліти, що торувала для себе новий, інший шлях. Пол Ґудмен характеризував внутрішнє коло спілкування Райха «по-дурному сектантськими… обмеженими у своїх поглядах фанатиками». «Райхіти настільки гордливі та моральні, — скаржився він, — що мені постійно здається, що я й гадки не маю, як треба поводитись».

Зачесавши волосся на потилицю, Гершковіц з його винятково гачкуватим носом відкинувся назад у своєму кріслі й, склавши руки на животі, почав відповідати на мої запитання. На столі у попільничці, що стояла поруч зі стосом заміток про пацієнтів, тліла наполовину викурена сигара, а мій оповідач говорив через ніс, використовуючи нерегулярні схрипування як розділові знаки у своїх реченнях. «Коли Райх говорив, нас усіх сповнювало не те, щоб завзяття, але щось дуже схоже, — сказав мені Гершковіц про те, як він захопився провідницьким посланням Райха, — можливо, те відчуття нагадувало те, що стосовно своєї діяльності відчували перші християнські учні. Це мало революціонізувати суспільство».

1948 року, у рік свого знайомства з Райхом, він був молодим остеопатом, прихильником троцькізму. Планував побудувати кар’єру психоаналітика традиційної практики, аж допоки батько його дівчини не запитав, чи знайомий він із працями Райха. «Цей хлопака? Він несповна розуму, — парирував Гершковіц. — Та усім відомо, що в нього не всі вдома». Однак він погодився видати Райху кредит довіри й прочитав «Сексуальну революцію». Райхові книги, які вчили, як вирватися з тенет цього надто церемонного й ригідного світу, були, як казав Гершковіц, «бенкетом емоцій та інтелекту», й хоча Райхова концепція оргонної енергії бентежила, бо ж видавалася дещо ексцентричною, він вирішив відшукати Райха й записатися до нього на прийом.

Коли Райх спустився сходами, аби привітати свого гостя, на ньому був лабораторний халат. Його велика голова й «лев’яча» шевелюра, що стирчала врізнобіч, мовби його вдарило струмом, нагадували Гершковіцу Ейнштейна. «Увійшовши до мого будинку, ви бачили той портрет біля входу? — запитав мене Гершковіц. — Це моя робота, моє відображення першого враження про Райха. Першого дня, коли я приїхав до Форест-Гіллз, він крокував вниз тими сходами. Наче танк, мов таран, він був міццю! Відчувалося, що здолати його — неможливо». Відрекомендовуючи себе, Райх подивився Гершковіцу прямісінько у вічі, і той погляд дещо розвіяв враження абсолютної впевненості в собі, спродуковане його впевненою появою. Гершковіц описав Райха як чоловіка із «чистими й проникливими карими очима, у яких жеврів захований далеко в душі смуток. У тих очах не було й сліду від нарікань на долю, там таїлася сповна осягнута weltschmertz[79].

«Що ви думаєте про оргонну енергію?» — запитав Райх на острах Гершковіца. Той, ніяковіючи, відповів, що концепція видається йому дуже дивакуватою. «А як інакше, — схвально відповів Райх. — Ви навчалися за канонами стандартної науки, а моя стежка вигинається вздовж інших постулатів. Якщо не втечете з терапії завчасно, то згодом зможете працювати в лабораторії самотужки й, можливо, навіть зміните своє ставлення до неї». Райх погодився взятися за нього як за пацієнта і запитав, чи той не був би таким ласкавим підписати документ, що уповноважив би Райха госпіталізувати Гершковіца, якщо в ході лікування вважатиме таке за необхідність. Гершковіц погодився, але де факто так нічого й не підписував. Таким чином Райх перевіряв, чи той довіряє йому.

Коли Гершковіц вирушив із Філадельфії, щоб продовжити навчання-лікування у Форест-Гіллз (яке тоді коштувало 50 $ — вдвічі більше, аніж платив Бейкер), йому сказали привезти з собою особисту постільну білизну, яку згодом він розстелив у виділеній йому маленькій комірчині поза процедурною Райха. Він також придбав оргонну камеру і користувався нею вдома{457}. «Терапія була для мене унікальним й електрифікуючим досвідом», — каже Гершковіц про Райхову техніку рукоприкладання. — Я пам’ятаю, що з кожного сеансу виходив як ніколи бадьорим. Я знав, що відбувалося щось унікальне». У своїх мемуарах про час, проведений з Райхом, він пише таке: «Я вийшов із сеансу терапії та йшов по дорозі до метро. Мене сповнювали відчуття, яких не було у моїй пам’яті. Я літав».

Що такого особливого робив Райх, аби досягти потужного ефекту? «На початку кожного сеансу він показував мені, як правильно дихати, — сказав Гершковіц, — таким чином він бачив, чи моя грудна клітка рухається належним чином й час від часу дещо натискав на неї, ось і все. Він просто працював над одним із сегментів броні характеру за раз. Не все одразу — він рухався від цілі до цілі. Робив прості речі: штурхне чи просто погляне — і щось починало відбуватись у моєму тілі; ми звемо це “розтіканням”, просто жвавість, якої я не відчував раніше».

Райх поділяв людське тіло на декілька фланців броні характеру, і першим у черзі на атаку був окулярний сегмент. «Він світив ліхтариком прямісінько перед моїми очима і казав слідкувати за світлом, не перериваючи при цьому зорового контакту. Ми просто спокійно дивилися один на одного, і очі його були разючими. А ще, бувало, що він обходився зі мною дуже делікатно, й складалося враження, що ви заглядаєте в карі очі не людини, а лякливого оленя із червонувато-брунатним відлиском шкіри… Згодом він попросив мене дивитися на нього мов параноїк, тож я врізався у нього поглядом, сповненим підозри, водночас інтенсифікуючи своє дихання. Він також дивився на мене у параноїдальній манері. Процес сягнув моменту, коли я вже сказав: “Гей, такими темпами мені геть замакітриться”, — і зупинився. Але для нього цього