Читати книгу - "Том 11"

тільки три дні бронхіт був та нерви були трохи покапризували, коли-не-коли кашель обзивався, але так нічого особливого, і тепер я маюся добре. Лікар знаходить, що легке моє статкує, що тільки «дыхание слабее в правом легком, чем в левом, но хрипов нет, инфильтрации уже не замечается», взагалі що против торішнього багато ліпше. А все-таки тримає мене під ферулою. Що то якби він бачив мої літні «уклонения от спокойного образа жизни»,— як він своїм сукняним стилем виражається!..

Тут у нас гості: приїхав брат Садовського на поправку, «козерог-козерожейший», як називають його Наташа і Путя за його вдачу «з затоном», або, як сказали б у Ко-лодяжні, «здракувату». Але так він нічого собі чоловічина і проти чужих затону не показує. Пробуде тут 4 місяці. Наїхало в Сан-Ремо ще скілька землячок чернігівських і київських, та все люди розкислені, бо слабі, сливе всі лежать та дихають. Мал[анья] Фом[иничпа] все їх одвідуе і, певне, скінчить тим, що сама заслабне, бо не вважає ні на яку втому, недомагання, негоду, а все бігає по отелях, де «страждущие и обремепенные». Наташа теж бігає, але менше, бо її чоловік теж трохи розкис, відколи негода (він завжди так).

А тепер знаєш що? Пора скінчити та ще на другий раз лишити. Коли не буде трудно, то напиши мені, Giglio шіо, що нового в твоїх планах? Коли б ти не морилась так роботою,— я вже боюсь за тебе, цур і тій науції Цілую тебе.

. . Леся

Мій Лільчик золотий, і рожевий, і іскристий. Так!

Привітай від мене спільних знайомих. Сад[овські] тобі кланяються.

237. ДО О. Ю. КОБИЛЯНСЬКОЇ

ЗО грудня 1902 р. Сан-Ремо San Remo, villa Natalia,

Corso Cavallotti, 30.XII 1902

Мій хтосічок дорогий що про мене думає? Нехай не думає нічого лихого. Хтось був дуже зайнятий, писав статтю до російського] журналу (для зарібку) про поезії М. Конопніцької, спішився, щоб не спізнитись, і не мав вільного часу на справжні листи. Потім був трошки хорий, маленький бронхіт вчепився, тепер вже минув, тільки хтось ще кашляє, але вже не болить і гарячки немає, то, отже, здоров. Поки не видужав, не хотів писати, бо неприємно під таким враженням. А до того мав трохи ділової та іншої наглої кореспонденції, що зібралась, як «проценти» на довг, за час писання статті (за 2і/% тижні). Хтось же знає, як хтось листи хронічно пише, і все їх винен, і ніяк не одпишеться. І тепер, натурально, має досить того писання в перспективі, але таки сьогодні комусь напише. Чорненькій дитинці хотів картку послати, але не мав картки, а до міста вже давно не ходив,— тут досить далеко від нас до склепів,— сусіди ж мої все люди або хорі, або зайняті коло хорих, то їм не дуже вигідно робити мої орудки. Але, може, сьогодні піду сама, тоді пошлю якесь «море».

До мене ніхто не писав про фотографію для карток, і то мені все-таки дивно, що вже моя «особа» десь в «збірці», а я про те й не знала б, якби хтось не написав. Се не дуже-то чічо з боку «збирачів», я тільки не знаю, хто вони такі, а то б дала їм догану, хоч воно вже тепер запізно для якихсь практичних наслідків.

Якось я читала в «Ділі» про депутацію чернівецьких русинів (в ній і наші спільні знайомі були) до о. Вороб-кевича з нагоди дарування йому цісарського ордера. Може, воно на австрійські звичаї інакше виходить, але нам, українцям з Росії, то дуже чудною і навіть прикрою здається така kaiserlich-koniglich-patriotisch-ruthenische Demonstration бо в скільки-небудь ліберальній пресі у кас навіть не споминають про всякі офіціальні «поступки» пи-сателів, та, правда, що у нас порядні писателі не дуже-то й отримують ордери. Та, здається мені, і австрійським] українцям нема чого так уже тішитись, аж до урочистого святкування, коли те правительство, що, властиве, за ніщо їх має, кине якийсь там ордерчик «з ласки на потіху». Нехай би ще старіші ходили з такими депутаціями, то ще розумію, бо вони все ж виховані в дусі c[esarsko]-k[r6-lewskim}, а молодші, коли хотіли поздоровити і потішити старого і хорого поета, то могли знайти до того тисячу інших нагод, більше людських, а менше бюрократських. При нагоді хтось може чиюсь думку переказати Сімовичеві, що репрезентував «Молоду Україну» при тій урочистості. У всякім разі, молода Україна (не товариство, а покоління) по тім боці кордону не прилучилась би душею до такої урочистості, за се ручу.

Я не знаю, чи «К[иевская] старина» вже видрукувала чиєсь «За готар»,— перед моїм виїздом обіцяли видрукувати в найближчім числі, але я тут «К[иевской] ст[ариньф> не бачу, а з дому мені про те не написали. Чую, що в «К[иевской] ст[арине]» була «критика» на когось (чорненького), на Кримського і Хоткевича, яко на «декадентів». Мені обіцяють ту критику прислати сюди. Має бути що.сь не конче мудре. Моя мама збирається щось відповідати в чиюсь оборону, а може, і хтось (білий) щось напише.

Хтось пише тепер чимало всякого, бо йому позволеио більше працювати, ніж торік, тільки все хтось жалує, що не має стільки сили, як нормальні люди, а то б хтось так нагострив перо, що аж! Хтось послав скілька поезій до «Вісника», а не знає, коли умістять. Чи хтось не пише до віденської «Zeit»? А хтось, може, буде там писати, бо вже запрошений, тільки комусь тяжко по-німецьки писати. Хтось, якби міг, розірвався б па кавалки, стільки йому треба на всі боки писати.

Як же там мій хтосічок, мій чорненький живе? Чи не дуже він гризеться? Нехай пе журиться, нехай не буде

1 Цісарсько-королівсько-патріотично-рутенська демонстрація (нім.).— Ред.

бідний. Хтось когось дуже хотів би забрати з собою на Україну, як буде вертати звідси. Хтось, певне, не буде тепер вертати морем, бо хоче на поворіт до Мюнхена і до Праги вступити і когось побачити як не в Чернівцях, то у Львові.

Хтось сього року дуже не хотів до Італії їхати, але тепер йому тут не зле, навіть легше жити, як торік, може, тому, що більше роботи має, а може, й тому, що хтось тут уже до людей і до хати звик за минулу зиму. Таки хтось, як приїхав до Сан-Ремо після подорожньої поневірки, то так, як би до родини. І таки море хтось любить. Коли б хтось бачив, що сьогодні діється на морі: хвилі так скачуть, що