Читати книгу - "Том 11"

не дає, он знов риб’ячим жиром заливає та tiocol’eM засипає, бодай його! І, зрештою, не можна рік у рік по-санаторськи бездільно жити, а треба навчатись «бути здоровою в умовах нормальних», себто в умовах не лежня, а людини. Так? Бо, звикнувши занадто бути лежнем, можна справді дійти до такого, що потім уже найменша робота буде шкодити.

Отримала вчора і я листа від Оксаночки, першого, відколи я тут. Мій лист до неї або розминувся, або пропав, бо вона скаржиться, що я не пишу їй (я їй, власне, двічі писала), і думає, чи не серджусь я3 просить забути «те все* що було літом», і вірити, що вона всіх нас любить. Натурально, я їй зараз написала, що і не сердилась, і не серджусь, а тільки рада за неї і за всіх і Т. і. Кличу її до себе в гості. Вона, можо, й приїде, бо і папа, і мама писали, що не від того, аби вона поїхала з т[ьотею] Єлею і в Мюнхен, і до мене. Тільки псе ж мав що бути «обсуждение вопроса», той фатальний період для нервів всеї нашої родини, що конечне мусить отруїти кожному з нас його най-щиріші бажання і радість від сповнення їх. Наскільки я хотіла, щоб Оксана їхала в Запруддя, настільки я тепер не рада, що вона їде на свята в Київ (боюсь, що не тільки на свята, а вже аж до виїзду за границю — коли він ще вийде з усіх тих «обсуждений»). Я писала і папі свою думку, і самій Оксані, і мамі, та, певне, то так само не матиме впливу, як і твої листи до їх. Оксана згадує в листі до мене, що ти противишся сій її подорожі до Києва, але що вона «не може не їхати» (kurz und gut! !), що хотіла, правда, остатись на ггерші дні свят в Запрудді рада ялинки для замрудських дітей, але мама (вона ж була в Запрудді) «обидилась» за такий замір, отже, «не варт сваритись із-за пустяків», і Оксана вже поїде празнику-вати в Київ. «Історія нас учить, що вона нічого не учить!..» Знов ті самі «обиди», замість нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини! Знов, значить, будуть і ті самі «обсуждения» з вимотуванням жил обо-юдним, і всякі інші контраданси, а нерви, тільки що сяк-так наладжені,— кріпись! І тут же мама пише мені, що хоч вона несказанно рада за поправку Оксани (вона не могла не признати, що Оксана в Запрудді поправилась до непізнання!), але що вона «Хома невірний» і боїться за тривкість поправки. Раніш мама писала, що в Київ Оксану «тягти» не буде, тепер пише, що Оксана туди «сама хоче», але про свою «обиду» примовчала. О sancta --)г)

1 Коротко і ясно! (нім.) — Ред.

hysteria! 1 І так робиться жаль при сьому всьому і тих, кого ніяка істерія не навчає, і тих, на кому вона окошає-ться. І чуєш своє безсилля що-небудь в сьому помогти. Ну, що, справді, ми з тобою можемо з далекого краю помогти, коли і зблизька приходилось мало не кров’ю своєю здобувати найпростіші речі для тії ж Оксани, коли і зблизька нам казали: «Не мішайтесь!..» Ще злить мене сей культ празникування, все одно як культ вінчання у людей, що нібито не вірять в те, во ім’я чого установлені і свята, і обряди. Далебі, я сумніваюсь, чи то щире те невір’я і те вільнодумство, бо, щоб не щадить нервів своєї дитини для якихось «культурных переживаний», я того не розумію, в мою логіку то не поміщається.

Властиве, що про се й говорити, коли все одно не по-можеться, та так уже на серці накипіло, що невидержка!

Мама писала мені пару разів (взагалі мені рідко пишуть з дому, а перший місяць і зовсім не озивались) листи з добрим настроєм і врівноважені, одно було мені прикро, що раз у мами пробилось якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні. Воно, власне, було замітне вже й в остатні дні перед моїм виїздом, уже тоді у мами був неприємно холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т. п. «симптоми», либонь, добре знайомі тобі. Се вже, я бачу, починається «ревность материнська», але все одно, може, тій ревності буде далі ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити. Тільки все-таки се прикро, і тяжко, і фатально, що ні одна моя дружба, чи симпатія, чи любов не могла досі обійтись без сеї отрутної ревності, чи що воно таке, з боку мами, ї властиве ж Кльоня як єсть нічим не завинив против мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував, та й потім, коли вже факти значно розбили ту ідеалізацію, то він завжди відносився з повагою і без найменшої прикрості.

Чи пише тобі Кльоня?

Мені він часто пише. Справи його в Тифлісі пішли дуже неважно, і йому знов приходиться дуже задумуватись про той «хліб насущний»., та добре, що здоров’я все немов трохи ліпше. Має він жаль до всеї нашої компанії в Києві, головно до Ради, Дори і Макс[има] Ів[ановича], що ні одно з них не провело його навіть на вокзал при виїзді і взагалі нічим не проявило якогось почуття перед такою справді «безсрочною» розлукою. Признаться, і на мою думку се «дерев’яно» з їх боку, невже ж таки нікому з наших і з Драгом[анових] не було часу хоч на вокзал напикнути, щоб провести приятеля (вони ж з ним ще й на «ти», Рада, і Дора, і М[аксим] Ів[анович]), коли він їде «на погибельний Кавказ»? Правда ж, ти б так не зробила? Я, напр [иклад], не розумію, як би я, бувши здорового, не провела Михаля або Френкеля, не відповідала на їх листи і взагалі «закинула гадку за грядку», раз вони з’їхали з моїх очей. Словом — «не статуїть» і навіть «середам»!..

Оце я пишу, а надворі світопреставлення — цілий день буря грає і дощ лупить! А так же було славно досі! Ну, та мусить же зима якось обізватись і на Рів’єрі, адже кругом сніги і всяке лихо, а в нас тут сади різним цвітом процвітають.

Я взагалі здорова і, головно, далеко енергічніша, ніж торік і ніж літом була, раз