Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Сагунівки, Топилівки і Боровиці. Загальне керівництво цими загонами належало Якову Щириці, «який їздив по селах, виступав на громадських сходах із закликом (підніматися. — Ред.) на боротьбу з Коцуром і Денікіним з метою встановлення… Української самостійної республіки… Щириця був людиною дуже розумною і користувався великим авторитетом серед населення».[778] Його найактивнішим помічником був боровицький отаман Павло Солонько. З ним і приїхав Яків на нараду в Мельники до Василя Чучупака напровесні 1920 року.

— Як у вас справи, пане Мамай? — звернувся до нього сотник кінної сотні Андрій Чорнота.

«Мамай — невисокого зросту, середнього віку чоловік із дбайливо зачесаною борідкою — комічно розвів на столі руками:

— У мене, панове, самі знаєте, зимовий сезон. Дніпро замерз, пароплави не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема в кого. Плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання, і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок і набої забрали до села, бо під час повені те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Келеберди на полтавський бік купувати рушниці. На Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет «Кольт» без станка. Навесні виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароплави перепиняти, а в межичассі можна і своїм ділом займатися — рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п’ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти нема. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її пристосували виключно для стрільби з плавнів по пароплавах, і для походу вона зовсім не придатна».[779]

Всю весну і літо 1920 року отаман Мамай наводив лад на Побережжі, знищуючи живу силу ворога, зокрема було відправлено у пекло чекістів Ямпольського, Фельдмана, Брандота та місцевих комуністів Магду і Захарченка. Не пощастило й багатьом іншим особам, ідентифікувати, щоправда, їх не вдалося.

Самоохоронні сотні формувала насамперед молодь Тіньок, Бужина та інших сіл. Завдання — оберегти домівки від коцурівців. «Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом «Білоярський полк», — розповідав Яків Щириця, — і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельністю доходив один раз до 150 чоловік.[780] Полк у свою чергу ділився на декілька сотень, від 15 до 20 осіб кожна. Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: «Хай живе Україна», здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух… для самозахисту, оскільки одночасно на Чигиринщині відсутня була певна влада, а домінуюче становище займав Коцур. Вступати до нашого полку ми нікого не примушували».[781]

Штаб розмістився в приміщенні школи. Його начальником став Андрій Мартинович Гринько, колишній студент Харківського сільськогосподарського інституту, який називав себе «начальником чи помічником начальника штабу петлюрівського отамана (Андрія) Гулого-Гуленка».[782]

Полк Білого Яру діяв спочатку на дніпровському побережжі — від Рацева до Черкас. Навівши разом з отаманом Солоньком порядок на Побережжі, Яків взявся регулювати судноплавство на Дніпрі: топив або завертав більшовицькі пароплави. Приблизно в ті дні один із відділів Мамая захопив на Дніпрі баржу з мобілізованими до Красної армії, яку з Черкас до Кременчука тягнув буксирний пароплав. Про той епізод розповів один із мобілізованих: «Коли доїхали по Дніпру в межі бувшого Чигиринського повіту, то під вечір навпроти села Тіньки пароплав сів на мілину і ніяк не міг знятися з мілини, так і зупинилися на нічліг. На світанку з берега Дніпра почулися якісь вигуки… вияснилося, що це банда… Банда з’явилася понад берегом Дніпра і почала кричати до команди пароплава, щоб остання причалювала… до берега, інакше вони будуть стріляти. Пароплав став рухатися з місця, але довго не міг цього зробити, але потім вирулив з місця і направився до берега. Причаливши до берега, банда віддала команду всім виходити з баржі на берег. Всі мобілізовані вийшли на берег і були вистроєні в шеренгу бандою і нею оточені. Банда обшукала пароплав, забрала весь провіант, а всі мобілізаційні документи тут же спалила… Після цього банда повела нас в село Тіньки… Сюди через деякий час з’явився в присутності попа сам отаман банди (як там говорили) якийсь «Мамай-Щириця», який виступив до мобілізованих з такими словами: «Куди ви, добродії, ідете? На Сибір? Кацапщину захищати? Кого ви слухаєте? Треба захищати свій рідний край, а не кацапщину» і т. д. і т. п. Після своєї агітації цей отаман звернувся до призовників з наступними словами: «От що, шановні добродії. Мені зараз нема часу довго балакати, що ви й самі бачите, коли між вами є чесні й предані своєму краю, то, будь ласка, скажіть мені, хто тут між вами ті, як вони себе називають, «добродєтєлі»-комуністи». Після цього серед мобілізованих помітний був (…) шум, а також чути були слова невідомих мені призивників: «ану виходь, чого ти тут сидиш», а також було чути такі слова невідомих мені осіб: «ану, жиде, чого сидиш, виходь». І таким чином тут же бандою було забрано чоловік 5–6, точно не пам’ятаю, людей, в тому числі євреїв, і відведені від нас… Протримавши нас решту, банда до вечора і сама почала розходитись, а нас розводити по селу на нічліг по дворах. Я скористався цим випадком, вирушив з місця і прийшов назад в Черкаси наступного дня». Яків Щириця віддав наказ відправити командний склад мобілізованих до Холодного Яру, а «решту вивести за село і відпустити». Однак того ж дня комсклад був «перевезений на якийсь Дніпровський острів і там розстріляний».[783]

У серпні 1920 року, коли на Правобережній Україні заклекотіло повстання, Мамай знову перекрив Дніпро — стратегічно важливу