Читати книгу - "Людолови Том 1"

її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.

А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур'ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур'ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:

— Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом.

І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:

— Юсуфе!

Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив, і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку — солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.

А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.

Її син мусульманин… Народившись, дав він їй волю, але закувaв її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо, ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу — нікуди не піде вона від нього.

І тоді нащо їй та воля?..

Дві втечі

Літо. Спека. Безмежний степ. Блідо-жовта каламуть над обрієм, а в розпеченому синьому зеніті величезний вогняний кактус. Високо висить він; не дістанеш ані рукою, ані списом, ані стрілою чи кулею. Але боляче колють його незліченні вогняні шпички, і така яскрава сама квітка, що тільки степові орли зазирають в її пелюстки.

Випиває жар-квітка степові річки. Випиває нічну росу, буйну, як влітку злива, і свіжу, як виноградний сік. І гадючаться землею тріщини-розколини, і жовкне трава, а полин стає каламутно-сірий чи то від пороху, чи то зсихаючись від звару.

Сірішає ковиль і низько стелеться білим димом, наче ось-ось спалахне під ним земля. І нема де сховатися від жахливої вогняної муки.

Корж лежить у пожовклих кущах нехворощі і ледвe рухає порепаними губами. Ребра виступають йому з-під шкіри. Жахливий він своєю худиною, довжелезний, кістлявий, зарослий клоччям волосся. Шорстким, як кора, язиком марно ляже він пожовклі зуби і струпи на губах. І тупий спазматичний біль стискає порожній шлунок.

— Пити…

В ушах дзвенить. Чи то цвіркуни, чи кров? Зелене коло попливло в каламутно-червонім тумані, повисло перед заплющеними повіками морською медузою. А всередині виникла чорна пляма. Чи то дірка, чи то шматок чорного оксамиту. І раптом пляма попливла разом із колом десь убік.

Ворухнутися б… Та сили немає… Яке воно важке, це сонце: навалилося розпеченою у вoгнi периною і душить, притискає до землі. Тепер вогняне коло стоїть перед очима, заступивши весь світ. Сотнями молоточків стукaє щось у скронях і виповнює вуха тонким скляним дзвоном…

— Пити…

Корж на мить очуняв. Думка про товариша розвіяла червоний туман.

Абдулка лежав за кілька кроків. Щось клекотіло йому в грудях, булькало в горлянці й пінилось на губах червоно-чорними бульбашками. Але в голові було ясно. Вночі Корж укрив його листям німиці, і його свіжий вогкуватий дотик притамував страждання хворого. Абдулка бачив праворуч Коржеве коліно, але покликати його не міг, тільки тихий стогін вирвався з його вуст.

Корж зібрав останні сили, напівпідвівся і зустрів знайомий схвильовано-кличний погляд запалих очей. Абдулчині вуста ворухнулися, але саме хрипіння вирвалося з горла, та ще дужче запінилася кров, стікаючи по щоці. Важко, як витягнута на берег риба, перекинувся Корж на другий бік і підповз до татарина.

«Що тобі, братику? Не кину я тебе. Hе журись. Разом мучилися, разом тікали, разом і помремо», — хотів він сказати, але тільки стиха погладив його руку.

Абдулка впіймав його пальці сухими гарячими пучками і притягнув до себе. Знов зусилля. Корж підповз ближче і нахилився до хворого. Великі газелячі очі, вже сповиті смертною імлою, щось намагалися сказати, і раптом, виплюнувши криваву піну, Абдулка прошепотів:

— Слухай… Ухом до землі… Ідуть…

Корж думав, що йому мариться, і стиха пестив худі гарячі пучки.

— Гукай… Кричи… — повторив Абдулка і захлинувся.

І більше, щоб заспокоїти хворого, ніж довіряючи його словам, Корж припав ухом до землі. І раптом почув далекий гул, ритмічне ледве чутне тупотіння і звук, що скидався на рипіння коліс.

Корж недурно виріс у степу і знав, що означають голоси землі. Їдуть. Далеко-далеко їдуть. І не татарські дво колісні кантари, що гуркотять колесами, як грім, а начебто чумаки або караван.

Невідомо звідки взялися сили. Корж підвівся на тремтячих ногах. Він хитався, щось кидало його з боку на бік, нібито під ногами була не земля, а хитка палуба галери. Мужність розпачу гнала його, як човен у бурю, на могилу, під якою звалилися вони вчора. Чіпляючись за бур'ян, подерся він угору і випростався на весь зріст. Затуляючи очі долонею, шукав він очима тих, у чиїх руках було життя і смерть його та Абдулки. Інший нічого б не помітив, але Корж був син степу. За півмилі щось мріє, то зникаючи в зморшках землі, то знов випливаючи й розтягуючись у ланцюг з великими рідкими ланками.

Валка: Чумацька валка.

Корж кликав її вciмa силами своєї знесиленої душі, свердлячи очима гаряче повітря й посилаючи в простір могутній мислений заклик, а сухі гарячі губи ковтали повітря й хрипко та тихо кликали:

— Сюди! Сюди! Рятуйте!

З мукою надії й жаху намагався він накреслити собі чумацьку путь. Так, ідуть сюди, на північний захід, і пройдуть за кілька сот кроків від них. Коли б дістатися сусідньої могили… Вона й вища і ближче до чумацької путі…

— Не бійся, братику. Я покличу. Піду назустріч. Потерпи! — крикнув він і кинувся вперед.

Ішов він, шкутильгаючи і спотикаючись, грудьми прогортаючи бур'яни, наче були вони міцні й пружні, як чагарник. Ішов, збираючи останні сили, знаючи тільки одне, що від цього залежить їх життя. Він падав, підводився і знов ішов, ішов…

Повільно ступали чумаки в червоноверхих шапках-бирках, заправивши за вухо оселедці. Від сонця, від вітру й куряви груди, шия і обличчя їх стали як темна бронза. Широкі домоткані сорочки і брижчаті штани, тверді й чорні, як кора: чумаки навмисно просочують їх дьогтем «від чуми та від гадини». У кожного за спиною мушкет: На боці — шабля, а на