Читати книгу - "Людолови Том 1"

очі глянули на нього променистим потойбічним поглядом, яким завжди дивляться поліжниці або люди, що зазирнули смерті в вічі. На блідих безкровних устах промайнула усмішка. І ледве помітним рухом вій показала вона на щось маленьке й червоне, що верещало поруч неї в пелюшках.

Нур'ялі мовчки схилився до дитини i впіймав засмаглі Горпинині пальці.

— Не займай її, Нур'ялі. Вона змучилася. Хай трішки засне, — підійшла баба і тихо вивела його з саклі.

Горпина заплющила очі. Повитуха тихенько гойдала дитину і поклала її в колиску, потім прилягла на міндер відпочити.

Тихо-тихо бум в саклі. За вікном шуміло море, наче дихав під скелями якийсь велетенський звір. У голові порожнеча. Хвилинами здавалося Горпині, ніби падає вона разом із ліжком у прірву.

Вільна. Вона вільна.

Мовчки повторювала вона це слово і не відчувала ані радості, ані полегшення. Хвилинами проймав її тіло глухий, притамований біль, відгук минулих страждань, і все було байдуже, як людині, що була на порозі смерті. І не помітила Горпина, як глибоко заснула.

Прокинулася вона аж опівдні, коли по-святковому причепурена сакля виповнилась сонцем і голосами. Навколо неї товклися жінки й дівчата з Чабан-Таша. Вони готували частування й прикрашали саклю квітами та китицями з лавра й кипарисових гілок. Помітивши, що Горпина прокинулась, вони почали віншувати її, бажаючи всього кращого їй і дитині, і кожна обдаровувала чим-небудь. Немовля лежало поруч Горпини, добре сповите в чистих пелюшках. На столі стояла тільки що спечена баклава [222], лимонний шербет, чорнослив, горіхи в меду та різні ласощі.

— Ідуть! Ідуть! — раптом закричала з порога десятирічна Субан, небога Шафіге, красива й метка дівчинка в малиновій фесочці з пофарбованими хною кісками.

Шафіге заметушилася в саклі.

— Бабусю! Бабусю Тайфіде, швидше! Треба перенести Горпіне до комірки! — крикнула вона, нашвидку ховаючи якісь ганчірки й рушники.

Жінки кинулися до хворої. Тайфіде тягла подушки. Медже з гуркотом пересувала лави. А в дворі вже гавкали собаки, і голос Нур'ялі заспокоював їх.

— Курт! Беракіш![223] На місце!

І на порозі виріс мулла з муедзином. Жінки спустили свої фередже.

Горпина захвилювалася. Нащо прийшли сюди ці люди в зелених завивалах з довгими сивими бородами? Що їм треба від неї і її дитинчати? З забобонним острахом підвелася вона і закрила немовля. Але мулла попростував до колиски й відкинув серпанок.

— Нащо закриваєш його, ханум? Ми йому лиха не вдіємо.

І простяг над дитиною руки, урочисто промовляючи співучим речитативом:

— Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла. [224]

Горпина затремтіла всім тілом, немов дитина мусила загинути від магічної формули, повної лихих чар. Вона напівпідвелася, задихаючись від жаху, — і материн інстинкт раптом прокинувся в ній з нечуваною силою. Це її дитина. Плоть від плоті й кров від крові, чиє маленьке життя куплено ціною таких жахливих, невимовних і вже минулих страждань. Ні! Ні! Вона не віддасть його. Але від хвилювання сила покинула її. Бліда, як лілея, впала вона на подушку. Жінки нічого не помітили, а на порозі комірки з'явилася Медже в новому фередже.

— Все готово! — крикнула вона. — Несіть її разом з мaтpaцом! Чекайте, я допоможу!

І paзoм із Тайфіде, з Шафіге і ще двома сусідками підняли Горпину й обережно понесли до комірки.

— Куди ви мене несете? Дайте мені дитину, — заговорила Горпина, коли минула запаморока.

— Там буде тіснота й непристойно: прийдуть чоловіки, а тобі ще недобре, — заспокоювала її Шафіге, намагаючись відхилити її увагу від дитинчати.

— Дай мені дитину, — хвилювалася Горпина. — Поклади тут біля мене.

— Лежи тихо! Чого крутишся! Їй і там добре, — підійшла буркотлива Тайфіде.

Але, замість заспокоїти Горпину, ще більше розлютила її.

— Дайте мені дитину! Дайте! — благала вона, простягаючи руки до жінок.

Тоді втрутилася Шафіге.

— Не хвилюйся, Горпіне, бо в тебе зіпсується молоко і дитина захворіє. Ти мусиш берегтися для неї.

Горпина заплющила очі, замовкла, але серце билося швидко-швидко, ніби передчуваючи лихо.

А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур'ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.

— В ім'я господа милостивого, милосердого [225], - забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.

Горпина рвонулася з ліжка.

— Що це? Що? — забелькотіла вона, обводячи жінок божевільним, страдницькими очима.

— Заспокойся, джаним! Це молитва. Ім'я дають немовляті, - ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.

— Не смійте! — лунко скрикнула Горпина. — Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!

— Це ж син Нур'ялі. А татарський син завжди мусульманин, — відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. — Лягай та мовчи, божевільна!

І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.

— Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?

А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ'я…

Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй… Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.

— Не смійте! Він мій! Він не татарин! — істерично вигукувала вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.

Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу.

Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.

— Пусти! Він мій! Я не дам! — захлиналася вона, втрачаючи сили.

— Відійди, Тайфіде! — суворо наказав мулла. — Скажи мені, жінко; чий це син? — звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.

— Він мій! Не дам! Не дозволю!

— Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? — ще суворіше повторив мулла.

— Він батько!.. Нур'ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.

— Ви чули? — звернувся мулла до присутніх. — Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур'ялі сиротою.

Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли