Читати книгу - "Спомини"

заарештований повторно, засуджений на 10 років таборів. У березні 1955 р. звільнений. Повернувшись з ув’язнення важкохворим, не переставав працювати науково, написав кілька розвідок та спомини (Без зерна неправди: Спомини отця-декана Володимира Лиска / упор. Л. Купчик. Львів 1999). Помер 19 вересня 1964 р. у Винниках біля Львова. Докладніше див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 629–642; Лідія Купчик. Роман Лиско: Блаженний Слуга Бога та вірний син України. Львів 2007. ">[613] і ще кількох священиків. Єпископ Атанасій розповів мені, що з його визову з Сибіру до Москви нічого не вийшло. Подержавши його в Москві 2–3 місяці, відвезли до Мордовії (Мордовська АССР).

Митрополит з Харбіна небаром запросив мене до себе, але я не пішов. Він опісля стрінувся зі мною і зачав мене намовляти до якоїсь тайної акції. А з його слів я бачив, що він вже стоїть на розвідчій службі. Мене то так страшно вразило, що я аж дістав горячку: як митрополит може так низько впасти і піти на розвідчу службу атеїстів? Я йому відповів, що то не час на якусь унійну акцію, що ми тут можемо тільки молитися і благати Бога про кращі часи. Це його трохи спешило, але він далі при зустрічах старався все щось вимотати і шкодив мені аж до 1953 року, а навіть і пізніше, в часі сибірського заслання. Нез’єдинені православні священики це знали і не любили його, а один з них, який був також “прогресивний” (большевицький), раз сказав мені виразно, що “не тільки католицькі, але і нез’єдинені православні поважають вас без порівняння більше від нашого митрополита”. Вони десь там підглянули, що він ходив до “опера” і вертався пізною ніччю. Мав великі полегші, хоч начальство не дуже його поважало. Один з інтеліґентніших бриґадирів сказав раз до професора Станіславського: “Вот подивіться на вашого митрополита, він зовсім інакший, ніж Харбінський”.

Я там лежав в шпиталі як недужий на легені, з 38° горячки, хоч мене кілька разів викидали з нього на приказ “опера”, але була добра начальниця шпиталя і вона скликала на консіліюм 7–8 лікарів, які спільно рішили, щоби мене положити назад до шпиталя, так що начальниця була крита, і “опер” мусів уступити. Десь всюди траплялися добрі люди. Мене положили до “туберкулів”, і я там пролежав цілу зиму 1948–1949 років. Але, не знати чому, мене перевели до другого ляґера, до того самого назад, задля підозрінь, що мені помагає “надзор” пересилати листи.

На тім сьомім ляґпункті спочатку було неважко і рідко виганяли мене на роботу. Раз вигнали мене на копання картоплі, а я впав і зомлів, приїхала сейчас начальниця санчасти, дуже занепокоєна, бо боялася, щоби я не згинув. І вона, очевидно, мусіла би відповідати, а КҐБ ще не бажало собі тоді моєї смерти. А вигнав мене на роботу нарядчик, бо жадав від мене якоїсь суми, а я не міг її заплатити. Мене положили там до шпиталя, але небаром знову викинули. Там пізнав я також одного ісламського муллу чи шейка — шейк-іслям (наш декан). Він був дуже порядною людиною і нераз наражувався на неприємності, щоби прийти і поговорити зі мною. Був спокійний, богобойний, багато молився, робив поклони, клячучи. За мною дуже там слідили і за найменший лише позір викидали з больниці, так що і лікар не міг нічого зробити, мимо моєї недуги. Вкінці сьомий ляґпункт розбирали, бо його зробили збірним ляґпунктом — для висилки на Сибір, а мене повернули назад до інвалідного восьмого ляґпункта.

Інвалідів поділено на бриґади і нашим бриґадиром був жид, з середнім образованням, бувший міністер чи віце-міністер одної з Радянських Республік, чи не Білоруської. Він поводився досить культурно, не дошкулював, хоч діставав там якісь вказівки від “опера” щодо мене. Раз прийшов приказ, щоби наша бриґада, після великої сніговії, відкинула сніг. Він призначив кільканадцять людей, а між ними і одного білорусина, який не хотів йти. Тоді міністер-бриґадир звернувся до мене, щоби я якось вплинув на нього. І я справді сказав йому: “Та вийдіть, що там будете робити, то робити, але щоби Ви лише там були”. А він до мене серйозно: “Я не піду”. — “Чому?” — питаю. — “Бо я ходив на роботу до німців, і мене за це посадили, як я піду на роботу до большевиків, то прийдуть інші і знову мене посадять”, — і таки не пішов. Міністер-бриґадир був настільки порядний, що не використовував свого положення і був менше-більше консеквентним. Навпаки робили інші: коли чогось потребували, то були дуже добрі, а якщо не було їм що дати, то тоді ставали страшні і дуже дошкулювали, без якої-небудь совісти і стиду. Я діставав тоді більше посилок і розділював усім, але деякі негодували, що замало дістають. Не можна було давати тільки одному, але кожному треба було помогти бодай трошки. Джентельменів було небагато: як видів, що щось дістане, то був дуже чемний, а як ні, то потрафив бути грубим, бо “митрополит — такий самий в’язень, як я”. Недобру таку пам’ять оставив в мене еміґрант зі Львова (Петрин) та й ще інші. Дуже порядним був православний професор клясичних наук — Куплун з Чернівець, якого посадили за те, що не хотів бути деканом на факультеті. Він сповідався в наших священиків, бо казав, що православні такі необразовані. Був там французький полковник Колляс, німецький журналіст доктор Артур Панкрац і інші. В добрій пам’яті лишився в мене литовський міністер справедливости д-р Л.,[614] то була віруюча людина. Мав свої ориґінальні думки і казав мені, що майже всі литовські міністри були масонами, і вони його хотіли втягнути до ложі, але він не згодився.

Коли в совітських ґазетах появлялися статті проти мене, то тоді репресії були невиносимі, і всі боялися мене, як вогню.

З восьмого ляґпункта