Читати книгу - "Проклятий, Герцог Фламберг"

Але в глибині душі Кер все ще відчував неспокій, холодний та липкий, наче павутиння, що обплутувало його серце, не даючи йому спокою. Він згадав про видіння шамана, про гнів Моріган, богині смерті, що нависла над ними, наче темна хмара, що загрожує пролити на них кривавий дощ. Він згадав про мертвого ворона, знак війни, знайденого біля річки, з перебитим крилом та вирваними пір'ями, наче хтось намагався попередити їх про небезпеку, про наближення смерті. Чи справді Кайран зможе захистити їх від богині смерті? Чи справді їхні списи та дубини зможуть протистояти люті племені Ворона, що прийшло з півночі, озброєне проклятою зброєю, з палаючими очима та жагою крові, наче зграя голодних вовків? Кер не знав відповідей на ці питання, його розум розривався між надією та страхом, між вірою та сумнівом. Він лише знав, що повинен боротися, захищати свій дім, свою сім'ю, своє плем'я, захищати їх від загибелі, від руйнування, від рабства, навіть якщо це означає смерть, навіть якщо йому доведеться віддати своє життя за них.

Раптом ритуальний танець Вісника обірвався. Старий шаман застиг на місці, наче скам'янівши, його зморшкувате обличчя, що ще мить тому виражало екстаз та зв'язок з духами, тепер спотворилося від жаху і відчаю. Він прислухався до чогось, що було нечутним для інших, його старечі вуха, наче вуха старого вовка, вловлювали звуки, що доносилися здалеку, - тріск гілок, стукіт каменів, приглушений гомін багатьох голосів, що наближалися до них з-за лісу, з-за гір, з півночі. Його очі, зазвичай тьмяні і заглиблені в себе, наче дзеркала, що відображають минуле, тепер розширилися від жаху, наче він побачив щось моторошне, щось, що віщувало лихо, щось, що загрожувало смертю та руйнуванням.

 — Вони йдуть! - прохрипів він голосом, сповненим страху, голосом, що рвався з його горла, наче з останніх сил, наче він кричав з глибини своєї душі, з глибини свого серця. - Плем'я Ворона вже тут! - закричав він, і його голос пролунав над галявиною, розносячись по всьому поселенню, досягаючи кожного куточка, кожної печери, кожного серця. - Вони близько! Я чую їх! Я бачу їх! - кричав він, і його слова були сповнені жаху та відчаю.

Його слова пролунали над галявиною, наче удар грому, що розколює небо на дві частини, наче гнів богів обрушився на землю. Воїни схопилися за зброю, їхні обличчя напружилися, наче тятиви луків, очі загорілися вогнем люті, готової спалахнути в будь-який момент, їхні серця забилися частіше, кров запульсувала в їхніх жилах, наповнюючи їх силою та рішучістю. Кер відчув, як його серце забилося частіше, кров прилила до обличчя, руки міцніше стиснули спис, його кісточки побіліли від напруження, він відчув, як страх охоплює його тіло, але його воля залишалася незламною, його дух - сильним. Він побачив, як з-за дерев, що оточували галявину, наче темна стіна, що приховує в собі небезпеку, почали з'являтися воїни племені Ворона. Вони вийшли з лісу, наче тіні, безшумно та непомітно, наче примари, що виникли з нізвідки, їхні тіла були темні та безликі, їхні рухи - плавні та беззвучні. Їх було багато, набагато більше, ніж Соколів, їхні ряди тяглися до самого горизонту, наче темна річка, що розливається по землі. Вони були озброєні списами та дубинами, їхні тіла були розмальовані бойовою фарбою, що зображала символи Моріган, богині смерті, символи, що віщували смерть та руйнування, а очі горіли жагою крові, жагою помсти, жагою знищення. Вони наближалися повільно, впевнено, наче зграя вовків, що оточує свою жертву, не залишаючи їй шансу на порятунок, їхні кроки були важкими та рішучими, їхні тіні лягали на землю, наче темні хмари, що закривають сонце.

З криком, що розірвав тишу лісу, наче рев розлюченого звіра, що відчув запах крові, воїни племені Ворона кинулися в атаку, їхні тіла летіли вперед, наче стріли, випущені з луків, їхні очі горіли жагою битви, жагою перемоги. Вони бігли стрімголов, немов лавина, що зірвалася з гір, несучи з собою смерть та руйнування, їхні важкі кроки збовтували землю, а бойові крики, сповнені люті та ненависті, відлунювали від скель, вселяючи жах у серця Соколів, їхні тіні росли і наближалися, наче темні хмари, що закривають сонце.

Вони розмахували зброєю - списами з гострими кістяними наконечниками, що блищали в променях ранкового сонця, наче ікла хижих звірів, важкими дубинами, оздобленими різьбленням та черепами тварин, символами їхньої сили та безстрашності, кам'яними сокирами, що відображали в собі холодну рішучість воїнів, їхню готовність вбивати та вмирати. Їхні обличчя, розмальовані бойовою фарбою, були спотворені люттю, очі горіли жагою крові, жагою помсти, жагою знищення, вони були наче демонічні істоти, що вийшли з пекла, щоб засіяти смерть та хаос. Вони прагнули помсти за минулі образи, за своїх полеглих товаришів, за відібрані землі, за кожну краплю пролитої крові, вони хотіли змити кров'ю свою ганьбу, свою поразку. Вони хотіли знищити плем'я Сокола, стерти його з лиця землі, щоб назавжди покінчити з віковим конфліктом, щоб заволодіти їхніми мисливськими угіддями, щоб принести їхніх жінок і дітей в жертву своїй жорстокій богині Моріган, богині смерті, що живилася стражданнями та кров'ю.

Соколи зустріли ворожий натиск стіною щитів, зчепившись пліч-о-пліч, наче кам'яна стіна, що виросла з-під землі, щоб захистити їх від навали, стіна, незламна та непохитна. Ці щити, зроблені з товстої дубової кори та обтягнуті шкурами бізонів, були міцними та надійними, здатними витримати удари ворожих списів та дубин, вони були їхнім захистом, їхньою надією. Воїни тримали їх перед собою, утворюючи щільний мур, за яким ховалися від смертоносних ударів, їхні руки міцно стискали ремені, що тримали щити, а очі пильно стежили за рухами ворогів, шукаючи слабкі місця в їхній обороні. Їхні списи, виготовлені з ясена та граба, з гострими кременевими наконечниками, блищали на сонці, утворюючи непробивний ліс гострих кінців, готових пронизати будь-якого, хто наважиться перетнути їхню лінію оборони, їхні наконечники були наче очі змій, що стежать за жертвою, готові вдарити в будь-який момент.