Читати книгу - "Дарунок, Аст Квітка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ми сиділи у палаті, оточені м'яким світлом лікарняних ламп, і я вперше за довгий час відчула спокій. Антарес обережно притиснув мою руку до своїх губ і поцілував її, залишивши теплий слід, який ніби проник у саме серце. Ми не промовляли більше ні слова, не було потреби. Тепло його рук і спокійне дихання говорили більше, ніж будь-які слова.
— Ми зможемо разом подолати все, — тихо прошепотів він, ніби читаючи мої думки.
Я кивнула, і раптом у палату постукали. Антарес відпустив мою руку і підвівся, щоб відкрити двері. Це була доктор Гарріс, молода жінка з лагідним обличчям і м'якими очима.
— Доброго ранку, пані Монфор, Кардене, — з веселою усмішкою привіталася лікарка. — Я прийшла вас провідати. Як ви, пані Монфор?
— Краще, ніж вчора, але я ще відчуваю слабкість, бажання з’їсти все в радіусі кілометра й побачити дитину, — відповіла я, усміхнувшись.
— Це цілком нормально. Я тоді введу у ваш раціон щось легке й невагоме. До речі, мої вітання. У вас з’явилося молоко, це добрий знак.
Я з запитанням поглянула на неї, а потім погляд впав на груди. На моїй нічній сорочці були дві плями. Я знічено накрилася покривалом, почервонівши до кінчиків вух. Антарес засміявся.
— Ти таки мала рацію, люба, — прошепотів він мені на вухо, усміхаючись.
— Це нормально, пані Монфор. Молока накопичилося більше, ніж потрібно, тому воно виділяється, — заспокійливо мовила доктор Гарріс. — Усі ваші життєві показники в нормі. Ну, чого ще очікувати, коли поряд з вами доктор Карден. Хоч він у відпустці, але свої обов'язки завжди виконує на висоті, — вона усміхнулася. — До речі, Кардене, твоя донька зриває дах з відділення інтенсивної терапії новонароджених. Звісно, я не здивувалася, це ж твоя дитина, Кардене: вона напрочуд активна й міцна. Дорогою до вас мене зустрів доктор Мартін і сказав, що донька доктора Кардена прокинулася й плаче, хоча з нею все добре, ніхто її не може заспокоїти. Ну і дитячий психолог каже, що маленька може так поводитися, бо сумує за батьками. Є пропозиція: стан матері зараз чудовий, дитина повністю здорова й активна, їй не місце в інкубаторі. Вона має бути поряд з вами в одній палаті, пані Монфор, — лагідно сказала доктор Гарріс. — Якщо ви даєте згоду, то ми до кінця дня переведемо вас до звичайної палати для породіль, де є ліжечко й ви можете завжди бути поряд з вашою донькою.
— Так, будь ласка. Я дуже хочу її побачити.
Доктор Гарріс усміхнулася, розуміючи мене.
— Гаразд, тоді я владнаю всі формальності й до вечора ви будете вже разом. А ти, татусю, йдеш зі мною, інакше ваша донечка змусить всю лікарню посивіти, — доктор Гарріс широко усміхнулася. — Відпочивайте, пані Монфор.
Антарес подивився на мене, ніби питаючи дозволу, і я кивнула.
— Йди до неї, — сказала я, злегка посміхнувшись. — Вона потребує тебе так само як і я.
Він швидко піднявся з місця, але перед тим, як вийти з палати, ще раз обернувся, ніби намагаючись запам'ятати кожну деталь мого обличчя.
— Я скоро повернуся, — пообіцяв він.
Коли двері зачинилися, я залишилася одна, але не відчула самотності. Вперше за довгий час у мені з’явилася надія. Я згадала, як у дитинстві мріяла про сім'ю, яка буде любити мене безмежно і яку я буду любити всім серцем. Тепер у мене була така можливість, і я не збиралася її втрачати.
За кілька хвилин Антарес повернувся з маленькою Теодорою на руках. Вона тихенько пхикала, але коли побачила мене, її маленькі оченята засвітилися, і вона простягнула до мене ручки.
— Вона вже така активна, — сказав він із гордістю в голосі, сідаючи поруч зі мною. — Вона дуже хоче побачити свою маму.
Я простягнула руки, і Антарес обережно передав мені Теодору. Вона була така крихітна, але водночас така сильна. Її маленьке тільце тепле і м’яке, а серденько билося так швидко, як у маленького пташеняти. Я обійняла її і притиснула до себе, відчуваючи, як любов і тепло наповнюють кожну клітину мого тіла.
— Вона неймовірна, — прошепотіла я, дивлячись на Антареса.
— Вона така, як її мама, — з ніжністю відповів він, обійнявши нас обох. — Дивись, доню, ця жінка — це твоя мама, вона подарувала тобі життя, — прошепотів Антарес нашій доньці на вушко, заховавши усмішку на її маківці, де від кожного його подиху колихався чорний пушок.
Через кілька хвилин повернулася доктор Гарріс. Побачивши мене з дитиною, вона засміялася.
— Бачу, це пішло вам на користь. Контакт з дитиною корисний як і для дитини, так і для вас, пані Монфор. До речі, ваша маленька зголодніла, а у вас багато молока. Зараз буде перше годування, — повідомила доктор Гарріс, перевіряючи датчики біля мене.
— Я трохи хвилююся, — зізналася я, зніяковівши.
— У годуванні нема нічого складного, — запевнила мене доктор Гарріс. — Звісно, ви можете відкачувати своє молоко й виливати його, а натомість годувати маленьку сумішами, але навіщо? Природа про все подумала, діти, яке п’ють мамине молоко, здоровіші й швидше набирають вагу. У них краще формується імунітет, тому ви просто спробуйте погодувати вашу доньку. Це дивовижний процес.
Я подивилася на Теодору. Її оченята зосередилися на моєму обличчі. Я не могла її підвести. Я обережно приклала її до грудей, чому вона так зраділа. Спочатку було складно, нам обом було дещо незручно. Невдовзі Теодора почала споживати моє молоко.
— Молодець, Теодоро, — прошепотіла я, обережно гладячи крихітку по голові.
Не вірилося, що ця маленька істота раніше була частиною мене. Я з нею розмовляла, щоб не відчувати самотності, відчувала кожен її рух, чула, як б’ється її серденько. І зараз вона тут, зі мною. Вона як і раніше харчується тим, чим харчуюся я, от тільки тепер не через пуповину, а споживаючи моє молоко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дарунок, Аст Квітка», після закриття браузера.