Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

конфедератів з флангу, перебрався через річку вище за течією, і знеможеним оборонцям довелося в поспіху кинутись у каламутні жовті води, щоб стати грудьми перед загарбниками, які рвалися до Атланти. Вони нашвидкуруч окопалися в долині Персикового струмка на північ від міста. Атланту опосіли паніка й розпач.

Бій і відступ! Бій і відступ! І кожен черговий їхній відступ наближав янкі до міста. Персиковий струмок лише за п’ять миль від Атланти! Що собі думає генерал?

Крик «Дайте нам командира, що перестав би відступати й дав ворогові бій!» досяг навіть Річмонда. У Річмонді розуміли, що взяття Атланти означатиме програш війни, тож коли військо Конфедерації відійшло на цей бік річки Чаттагучі, генерала Джонстона зняли з командувача. На чолі армії поставлено генерала Гуда, командира одного з корпусів у Джонстона. Місто полегшено перевело подих. Гуд не відступить, цей височенний кентуккієць з розмаяною бородою і полум’яним поглядом! У нього була репутація затятого, мов бульдог. Він виб’є янкі на той бік Чаттагучі й віджене їх назад аж: до Долтона. Але у війську чулися інші голоси: «Верніть нам Бувальця Джо!», бо солдати пройшли з ним усі ці виснажливі милі від самого Долтона, і знали те, чого цивільні й не могли знати,— які величезні труднощі довелося долати солдатам разом із Джо.

Тим часом Шерман не став чекати, поки Гуд перегрупує сили для наступу. На другий день після зміни командування Шерман блискавично вдарив на містечко Декейтер — це шість миль за Атлантою,— захопив його й перетяв там залізницю, позбавивши цим самим Атланту зв’язку з Огастою, Чарлстоном, Вілмінгтоном і Вірджинією. Цей удар по Конфедерації був нищівний. Настав час для рішучих дій! Атланта вимагала дати відсіч!

Нарешті одного спекотного липневого дня її бажання здійснилося. Генерал Гуд не тільки, перестав відступати, а й дав бій. Піднявши свою піхоту з шанців над Персиковим струмком, він кинув її в запеклу атаку на сині лави, що вдвічі перевищували конфедератів чисельністю.

Перелякані городяни, молячи Бога, щоб Гуд відбив янкі, прислухалися до гарматного гуркоту і потріску тисяч гвинтівок, що їх у центрі міста чути було так, наче бої точилися не за п’ять миль, а на сусідній вулиці. Всі чули гул канонади, бачили клуби диму, завислі, мов хмарки, над деревами, проте минуло вже кілька годин, а про перебіг бою ніхто нічого певного не знав.

Перші звістки прийшли аж надвечір, але вони були неясні й суперечливі і викликали острах,— принесли-бо їх солдати, поранені ще на початку битви. Поодинці й гуртами добиралися ці люди до міста, легше поранені допомагали тим, хто насилу міг переставляти ноги. Невдовзі вони вже сунули цілим знеможеним потоком, прямуючи до міських шпиталів,— обличчя чорні, як у негрів, від пороху, бруду й поту, рани неперев’язані, кров запеклася струпами, над якими кружляють мухи.

А що будинок тітоньки Туп був один з крайніх на північній околиці міста, поранені один за одним підходили до їхньої хвіртки, важко опадали на моріжок і хрипко видушували з горла:

— Води!

Усе це палюче надвечір’я тітонька Туп та її домашні, білі й чорні, стояли на сонці з відрами води й бинтами, черпали кухлями воду і перев’язували рани, поки не скінчилися бинти й не вийшов запас подертих на стяжки простирадел та рушників. Тітонька Туп зовсім забула, що, побачивши кров, вона неодмінно зімліває, і щиро працювала, аж доки не намуляла своїх куцих ніжок у надто тісних пантофлях і вже не годна була й стояти. Навіть Мелані, хоч уже досить помітно заокруглилась тілом, відкинула сором’язливість і ревно докладала рук нарівні з Пріссі, куховаркою і Скарлет, а обличчя її було напружене ледве чи менш, ніж у поранених. Коли ж вона врешті знепритомніла, не знайшлося куди її покласти, крім як на кухонний стіл, бо на всіх ліжках, канапах і кріслах у домі лежали й сиділи поранені.

Забутий усіма в цьому шарварку, малий Вейд присів навпочіпки за поруччям веранди перед будинком і виглядав на моріжок, наче зацькований кролик з клітки — очі його були широко розкриті зі страху, він безперестану смоктав великого пальця й гикав. Скарлет ненароком звернула на малого увагу й гостро кинула йому:

— Іди пограйся на задньому дворі, Вейде Гамільтоне!

Але він був такий нажаханий моторошними сценами, які бачив перед очима, що просто не міг послухатись її.

По всьому подвір’ю лежали розпростерті людські тіла — люди були занадто знеможені, щоб іти далі, занадто виснажені від ран, щоб зрушити з місця. Дядько Пітер садовив їх, скільки вміщувалось у коляску, й відвозив до шпиталю, і так раз за разом, поки стара шкапа не стала, вся вмилена. Місіс Мід і місіс Меррівезер прислали й свої повози — їх теж завантажували пораненими, аж прогиналися ресори, і відправляли в дорогу.

Пізніш у довгому задушному літньому смерку стали прибувати з місця бою санітарні карети та інтендантські фургони, покриті забагнюченим брезентом, а далі й звичайні фермерські підводи, вози, запряжені биками, і навіть приватні екіпажі, реквізовані задля потреб медичної служби. Вони проїздили повз будинок тітоньки Туп зі своїм вантажем поранених і вмирущих людей, підскакуючи на вибоїстій дорозі й зрошуючи кров’ю руду пилюгу. Забачивши жінок з відрами й ковшами, возії зупиняли підводи, і вигуки та шепоти звідти зливались у суцільний хор:

— Води!

Скарлет підтримувала хиткі голови, щоб не розхлюпати воду мимо спечених уст, виливала її цеберками на запорошені, розпалені як у лихоманці тіла і на відкриті рани, прагнучи бодай на хвилину дати полегкість пораненим. Звівшись навшпиньки, вона простягала ковша возіям і питала, завмираючи серцем:

— Ну як там? Як там?

І від усіх чула відповідь:

— Хто й зна, пані. Поки що неясно.

Настала ніч, але задуха не спадала. У повітрі — ані шелесне, а від соснових смолоскипів, що їх тримали негри, було ще й гарячіше. Пилюка забивала Скарлет ніздрі, сушила губи. Її блідо-бузкове ситцеве плаття, недавно випране й тільки вранці накрохмалене, досі вже просякло кров’ю, брудом і потом. Ось це й мав на увазі Ешлі, коли писав, що війна — не слава, а бруд і страждання.

Утома надавала всьому навколишньому нереального вигляду, як у кошмарному сні. Не могло усе це діятися насправді, а якщо таки діялося, то світ хіба збожеволів. Бо інакше чого б вона стояла тут, на мирному подвір’ї тітоньки Туп, серед миготливого світла, й остуджувала водою тіла своїх залицяльників у передсмертну їхню хвилину? З них і справді багато хто залицявся був до неї, і тепер,