Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

упізнаючи її, силувався всміхнутись. Чимало було її знайомих серед тих, які, шкультигаючи, добиралися сюди темною курною дорогою, дехто з них і помирав тут у неї на очах, і москіти густо обсідали їхні закривавлені обличчя. А з багатьма ж ними вона танцювала й сміялася, грала їм музику й співала, піддражнювала їх, підохочувала й навіть кохала — нехай і трошки...

На дні воза, запряженого мулами, під купою тіл вона побачила ледь живого від рани в голову Kepi Ешберна. Але витягти Kepi звідти, не потривоживши шістьох інших поранених, вона не змогла, і його відвезли до шпиталю. Згодом вона почула, що він помер ще до того, як потрапив на очі лікареві, і невідомо де була його могила. Дуже багатьох цього місяця ховали в неглибоких, поспіхом викопаних ямах на Оклендському кладовищі. Мелані ще переживала, що вони не мають бодай пасма волосся Kepi, аби переслати його матері в Алабаму.

Задушливій ночі усе не було кінця, у Скарлет і тітоньки Туп спина боліла й ноги підгиналися з утоми, і вони знов і знов питали у новоприбульців:

— Ну як там? Як там?

І після довгий годин дочекалися нарешті відповіді — відповіді, яка змусила їх побіліти й вражено втупитись одна в одну:

— Ми відступаємо.

— Нас відкидають.

— Їх у сто разів більше, як нас.

— Янкі відрізали кінноту Вілера біля Декейтера. Йому треба підмоги.

— Наші ось-ось будуть у місті.

Скарлет і Туп вражено вхопились одна за одну, щоб не впасти.

— То це... янкі сюди підходять?

— Атож, мем, підходять, тільки далеко вони не зайдуть.

— Не переймайтесь так, міс, Атланти вони не візьмуть.

— Це правда, мем, у нас шанців круг міста на мільйон миль.

— Я сам чув, як Бувалець Джо казав: «Я можу утримувати Атланту довіку».

— Але Джо вже нема в нас. Тепер у нас...

— Мовчи, бевзю! Хочеш нагнати страху дамам?

— Янкі, пані, ніколи не візьмуть цього міста.

— А чого б вам, леді, не перебратись до Мейкона чи ще куди, де безпечніш? Хіба у вас нема десь там родичів?

— Янкі, правда, не захоплять Атланти, але жінкам тут буде непереливки, як янкі напосядуть.

— Стрілянина страшна буде.

Наступного дня під теплим парним дощем переможене військо тисячною масою ринуло через місто — люди йшли знеможені від голоду і втоми, виснажені боями й відступами впродовж двох з половиною місяців, і з ними схожі на городніх опудал сухоребрі коні, що тягли гармати та зарядні ящики, абияк прикріплені до лафетів обривками мотуззя або пасками з сириці. Проте це не був відступ безладним натовпом, це не була втеча. Вони йшли колонами, зберігаючи бадьорий вигляд, попри всі свої лахмани, а обстріпані червоні бойові стяги майоріли під дощем. Бувалець Джо навчив їх, що відступ — такий самий важливий стратегічний маневр, як і наступ. Зарослі бородами, обшарпані, вони затопили Персикову вулицю, виспівуючи «Меріленде, Меріленде!», і ціле місто виходило їм назустріч. З перемогою чи поразкою вони прийшли, але це були їхні солдати.

Міліція штату, яка ще недавно вирушала на фронт, хизуючись новенькою уніформою, тепер нічим не різнилася від решти війська, така вона стала брудна й зашоргана. Та й в очах у міліціантів з’явилося щось нове. Три роки постійних виправдовувань і пояснень, чому вони не на фронті, були вже позаду. Тепер, скуштувавши пороху, вони відчули в собі певність. Багато хто з них відпокутував дозвільне життя драматичною смертю. А живі зробилися ветеранами, нехай і швидкоспеченими, але все-таки ветеранами, які чесно виконували свій обов’язок. Вони шукали очима знайомих серед городян, дивилися на них впевненим і гордим поглядом. Тепер вони могли високо підносити голову.

Проходили літні чоловіки та юнаки з внутрішньої гвардії, діди з сивими бородами насилу переставляли ноги від перевтоми, юнаки мали заклопотані обличчя підлітків, що їх життя передчасно обтяжило проблемами дорослого світу. Скарлет побачила серед них Філа Міда й ледве розпізнала його, так він почорнів від пороху й бруду, так схуд лицем від напруги й утоми. Поруч з ним прокульгав дядечко Генрі з непокритою головою під дощем, на плечах маючи стару церату з вирізом для голови. Дідок Меррівезер їхав на лафеті, завинувши босі ноги клаптями коца. Але Джона Вілкса Скарлет не добачила, хоч і як намагалася виловити його поглядом.

Джонстонові ветерани, на відміну від інших, ішли, не показуючи втоми й виснаження, за три роки війни привчившись ніколи не втрачати бадьорості,— у них ще ставало духу підморгувати й махати рукою гарненьким дівчатам або підпускати шпильки на адресу чоловіків, які досі були не у військовій формі. Вони прямували до шанців, що оперізували місто — не до мілких нашвидку викопаних канав, а до справжніх земляних укріплень, завглибшки по груди, обкладених мішками піску і з понатицяним угорі кіллям. Миля за милею ці траншеї тяглися навколо міста — руді шпарини шанців з рудими ж насипами поверху, приготовлені для тих, хто мав тут зайняти оборонні позиції.

Городяни вітали вояків так, наче ті поверталися з перемогою. Страх опосів кожне серце, але тепер, коли вони знали всю правду, коли сталося найгірше й війна підступила до самого їхнього подвір’я, місто змінилося. Не було ані паніки, ані істерії. На обличчі не показували того, що гнітило серце. Кожен виглядав бадьорим, хоч і силувана була та бадьорість. Кожен намагався мужньо і з вірою дивитися в обличчя солдатам. Кожен повторював слова Бувальця Джо, сказані перед тим, як його зняли з командування: «Я можу утримувати Атланту довіку».

Тепер, коли довелося відступити й генералові Гуду, чимало з’явилося й серед цивільних таких, що хотіли б, як і солдати, повернення Джонстона, тільки вони не важились висловлювати це вголос, задовольняючись тим, що підбадьорювали себе висловом Бувальця Джо:

«Я можу утримувати Атланту довіку».

*

Гуд відкинув обережну тактику генерала Джонстона. Він нападав на янкі зі сходу, нападав з заходу. Шерман кружеляв довкола Атланти, мов боксер, що вишукує вразливе місце на тілі суперника, і Гуд вирішив не сидіти у своїх шанцях, віддавши ініціативу в руки янкі. Він сміливо вийшов їм назустріч і запекло атакував їх. Бої під Атлантою та Езра-Черчем тривали кілька днів, і були вони такі серйозні, що порівняно з ними битва над Персиковим струмком здавалася легенькою перестрілкою.

Однак янкі все не відступалися. Вони зазнали тяжких втрат, але могли собі це дозволити. І весь час їхні батареї обстрілювали Атланту, вбивали людей у домівках, зривали дахи з будівель, робили