Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Страх перед тим, чого вже не змінити? Чи може це гіркота розпачу? Це відчуття змушувало моє серце боліти, а розум шукав те, що б могло спростувати цю правду. Я позбулася від порожнечі в душі, але тепер знову її відчула в собі, щось важливе в моєму житті зникло.

Не стримуючи сліз я подивилася на обличчя цих двох старих, вбачаючи в них ті молоді та щасливі обличчя моєї любої подруги та доброго друга, що був для нас совістю. Вони померли, і дуже давно, мабуть, до останнього свого подиху згадуючи мене час від часу. Можливо, вони ненавиділи мене, чи бажали забути.

— Вибачте, я помилилася, — сказала я зібравшись з силами та пішла назад до виходу. — Моє ім'я… Морена.

Я залишила їх з розгубленими поглядами, повільно перебираючи ногами до воріт. Тепер я відчувала себе живою, після всього того, що відбулося під Євіанною, але наслідки цього були просто жахливі. Я втратила занадто багато, і тепер зі мною був лише череп Деяна та гіркота по втраті Юрії й Ігоря. 

Я лише сподівалася, що вони прожили щасливе та довге життя, якого не буде в мене. Я пам'ятатиму їх до самої своєї смерті, коли б вона не настала.

Але була ще одна істота, яка змушувала мене посміхатися від спогадів. Я прискорила хід, вийшовши на дорогу в напрямку до маєтку Адріани.

Сподівання побачити хоча б ту, що завдяки отриманій силі вампіра, отримала безсмертя, були зруйновані так само як і її маєток. Дім Адріани був розбитий, лише в деяких місцях залишалося стояти щось схоже на стіни. Не було навіть огорожі з воротами. Минуло набагато більше сотні років, і я б не дивувалася навіть таким змінам, якби не все інше місто, що наче застигло в тому часі, що застала я. 

Перед маєтком, на тому місці де колись були ворота, стояла сіра кам'яна плита з текстом. Це була пам'ятна плита, на якій писалося про полеглих паладинів храму Ліри. Понад тридцять служителів Ліри загинули в бою з могутнім вампіром, і лише завдяки архіпаладинам, вдалося прогнати «нечисть» з Євіанни. 

— Прогнати? — запитала я сама в себе, але все ж отримала відповідь:

— Вона покинула стіни міста, — промовив слабкий старий сивий чорт, який, повільно шкутильгаючи, вийшов з-за кам'яної плити. — Сильно поранена, але жива. Близько сотні років тому це сталося, Діано. Ніхто не знає де вона зараз. А це місце заборонили продавати комусь іншому.

Жахливо, що з усіх моїх знайомих, лише Марко Рудий залишився в живих та неушкоджених.

— Тепер моє ім'я Морена, — відповіла я та подумки пораділа тому, що хоча б Адріана досі мала бути живою, десь у цьому великому світі. — Що ще сталося за цей час? 

— Ігор та Юрія прожили довге життя. Застали навіть народження правнуків, — із сумною мордою промовив чорт. — Я весь час за ними наглядав, не потрапляючи на очі. 

Марко Рудий ледь тримався на ратицях. Старість забирала в нього своє, поглинаючи його життя. І судячи з його морди, він давно змирився з надхожою смертю.

— Ти щось знаєш про Люцетту? — запитала я, при цьому розуміючи, що навіть ельфійка вже мала б померти.

— Той… як його… Деян, прийшов разом з нею до дому Юрії. Здається, розповідав про те, що вони знайшли матір ельфійки, і про тебе розпитував, — з силою пригадуючи промовив Рудий. —  Вибач, Ді… Морено, це було дуже давно, а пам'ять моя вже слабка.

— Продовжуй, — промовила я та поглянула на мішок з черепом.

— Сама ельфійка потім часто приходила в гості до Юрії та Ігоря. Грала на своєму музичному інструменті та співала на їхньому весіллі, потім на дні коли народилися їхні діти, онуки, потім правнуки… І на поховання їхнє теж прийшла, востаннє. Потім вона кудись зникла, вже на старість. 

— Пригадай ще щось, будь ласка, — промовила я зі сльозами на спокійному обличчі. — Про Деяна. 

— Він, здається, якось владнав справи зі своєю гільдією, щоб повернутися до тебе, але потім йому довелося йти на пошуки під землю. Його намагалися відмовити, але Деян не послухав. Так, він справді кохав тебе. 

Слова чорта змусили мене гірко посміхнутися та сильніше притиснути до себе мішок з черепом. Втрата за втратою, моє минуле все більше здавалося мені загубленим щастям, яке я по-справжньому почала цінувати лише коли втратила.

Тим часом сонце вже зайшло за обрій, а його пряме проміння падало лише на верхівку імператорського замку. Ніч повільно наступала.

— Чому Тарія мене не зустріла? Куди вона поділася? — запитала я.

— Теж мертва, — неочікувано для мене промовив білий чорт. — Її місцевий бог вбив, через декілька років, як ти з нею востаннє бачилась. 

Хоча це й була неочікувана новина, але на обличчі моєму був спокій, а може і байдужість. Натомість на морді Рудого добре читалося запитання, на яке я одразу ж дала відповідь: 

— Це не найбільша моя втрата, чорте. Я оплакую своїх друзів, а на твою господарку в мене сліз не вистачає, — сказала я, чим, здається, трішки образила чорта. — Її вбив Крейтон? 

— Так, імперський бог-коваль, — через образу промовив Марко Рудий. — Не знаю, нащо він так. 

— Думаю, це він викував зброю із кістки Першого Бога, — задумавшись промовила я. — Це точно якось пов'язане з цим. Але мене це не цікавить.