Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Чи згадуватиму я зі смутком Тарію? Можливо, час від часу, але не так часто та болісно, як інших. 

Могла лише здогадуватись, чому Крейтон, про якого Юрія мені колись розповідала цікаву історію про виникнення магії, міг вбити Тарію.

Кажуть, бог-коваль досі лютував через втрату дітей і, можливо, його лють переросла у неконтрольовану ненависть, особливо якщо вже він наближався до залишків Першого. Але його доля в руках Крипти, що була богинею смерті в Імперії. А моя доля — Об'єднані Князівства, де жили напівбоги. Та чи приймуть напівбоги мене? Чи приймуть темного узурпатора? Не дам їм вибору, адже моє покликання — їхня погибель. Смерть приходить за всіма, а особливо за тими, хто від неї тікає.

— То що ти будеш робити далі? — поцікавився чорт.

— Подорожувати своїм минулим, — відповіла я та мовчки пішла до виходу з Вищого Міста, залишивши й Марка Рудого доживати свої дні.

Я пішла тією ж дорогою, що колись ми прийшли до Євіанни. Свій будинок я вирішила не навідувати. 

Кожен мій крок нагадував мені ті дні, що я провела в дорозі з друзями. Бачачи знайомі види, я пригадувала і деякі слова сказані Юрією, Ігорем, Деяном чи Люцеттою в ті часи. Вони заново звучали в моїй голові, викликаючи болючу ностальгію. Тепер я йшла тим же шляхом, але у зворотному напрямку. Наш сміх та розмови вчувалися мені всюди, де ми колись були: Зовнішнє Місто, безкраї степи за межами Євіанни, таверни, землі Малського князівства, Купинського… 

Я йшла цією дорогою пішки, майже рік, відчуваючи гірку насолоду від цих спогадів. Вони мучили мене, але при цьому були єдиним, що в мене лишилося від тих людей, яких я любила, з якими я так швидко подорослішала.

Пам'ятала як Юрія пила мою кров, щоб вгамувати свого Демона. Як Ігор навчався з мечем у старого Силана, а я так підло використала Славку із Ладомиру. Безліч спогадів із тієї довгої подорожі, але тепер все сильнішим ставали думки, що це все було дарма.

Я поборола відчуття порожнечі, яка так з’їдала мене зсередини, але ціна була занадто високою. 

Йдучи землями князівств, через стільки років, я здивувалася тому, що вони встояли перед навалою племен та безумства Великого Лісу. Вже не було спалених селищ, наляканих зеленими спалахами людей. Здавалося, що Заброда знову заснув через стільки років. Монстри майже не траплялися мені до самого степу, в якому ми колись копали собі могили, щоб пережити ніч. Іноді мені навіть здавалося, що я бачила западини в землі, де ми колись ночували в ямах.

Але це була лише моя уява, що обманювала мене, бо мені так хотілося знову відчути на собі тепло тіла Юрії, що колись відчула його спавши з нею. Хотілося просто впасти десь серед степу та зануритися в ці гострі спогади, але я продовжувала йти.

Врешті-решт я побачила те, заради чого йшла. Залишки трухлих будинків та частоколу, що колись були Сірими Птахами. Все поросло травою, навіть стежок не лишилося. Прямуючи серед цих зітлілих залишків минулого, я пригадувала свої прогулянки цим селом. Кожна вулиця та будинок тут були знайомими до болю. І в кінці вулиці я побачила й залишки мого будинку, де колись жила зі своїми батьками.

Я прийшла сказати їм свої останні слова. Йшла пішки, щоб мати час на необхідні думки.

— Мамо, батьку… — зі сльозами на очах промовила я впавши на коліна перед тим, що колись було будинком. — Як же мені шкода, що тоді я не загинула разом з вами. Коли я ще могла бути так легко вбита… Я люблю вас і по цей момент. Нехай я винна перед вами, що узурпувала тіло вашої справжньої дочки, але я люблю вас, оплакую вас, вашу доньку, оплакую себе.

У відповідь я почула не багато, лише тишу, в якій пролунали якісь далекі відголоси їхніх голосів. Відголоси щастя, смутку та всього того, що колись відбувалося в цьому будинку. 

Із Заброди подув легкий теплий вітер, що, на моїй пам'яті, траплялося не так і часто. Він став для мене знаком, що нагадав мені моє призначення та мою ціль.

Підвівшись на ноги я провела перед собою рукою, від чого там з'явилася чорна діра, що розрослася до розміру звичайних дверей. Не розуміючи розумом, але знаючи своєю природою, я знала, що чекало на мене по ту сторону.

Взявши зручніше меча, я зробила декілька кроків у цю темряву.

— Ходімо, Деяне, принесемо смерть першій із них. А потім я розшукаю й твою душу, де б вона не була.

Пройшовши в темряву, я опинилася в затемненому приміщенні, що було видовженим коридором, який вів до великих важких воріт. На воротах зображувалися всі князівські боги. Там була й Морена, але її постать була затерта, знищена чиїмось зусиллями. Не можна було навіть розгледіти її риси обличчя, наче її ніколи й не існувало. 

Та тепер я заміню її, водночас успадкувавши та узурпувавши сутність Першого Бога.

Я повільно підійшла до воріт та доторкнулася до рельєфних візерунків на них. Всі ці напівбоги вже давно мали померти, віддавшись жертвою Великому Лісу Заброді. Така доля напівбогів, саме для цього їх і створили повноцінні боги. Саме через них той ліс прокинувся та не заснув, поки не забрав борг душами звичайних людей. Але тепер все було в моїх руках — руках нової смерті.

— Тоді я відчувала до тебе лише огиду, — почувся жіночий голос в мене за спиною, до якого я одразу ж обернулася. — Знала б я, ким ти є насправді, вбила б на місці.