Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Довелося вкрасти з одного із найближчих будинків жіночий одяг та накидку. Тихо ходити, як на полюванні, я не розучилася, а тому змогла непомітно зайти до одного з будинків.

Це Середнє Місто, а тому люди тут були не бідні, і для них втрата одягу та мішка, в який я сховала череп Деяна, не буде сильно помітною. Біла сорочка та світло-коричневі штани трішки завеликого розміру мені не подобалися, адже я вже звикла носити темніші кольори. Та я б завжди могла  переодягтися вже в маєтку Юрії.

Звісно ж, мого коня тут вже не було, а тому довелося йти пішки. Спершу я намагалася пригадати дорогу, але через те, що того разу я шукала вхід до каналізації сильно поспішаючи, то не запам'ятала майже нічого. Та і навіть так було помітно, що місто трішки змінилося. Добре, що за ці роки тут не наплодилося монстрів.

— Куди потрібно йти, щоб потрапити до Вищого Міста? — запитала я в старої жінки, що продавала яблука. 

— Ну так, будь-якою вулицею, — посміявшись з мене відповіла вона. — Головне, щоб в напрямку імператорського замку. 

— Так, справді, — промовила я тихо, зрозумівши цю просту істину та зібралася йти. — Дякую. 

— Зачекай, — окликнула мене стара. — Якось ти втомлено виглядаєш. Візьми два яблука, безплатно віддам.

— Дякую, — промовила я та взяла два найменші яблука. 

Я не поспішала їх їсти, так і несла їх в руках разом з мішком та мечем. Люди навколо були веселими, в той час, як в моїх думках була лише гіркота через те, що я вбила Деяна. З одного боку я розуміла, що не була винна в цьому, але з іншого… Кохання пов'язувало нас, і зв’язок цей горів пекучим болем у моєму серці.

Мабуть, він через якийсь час навідався до Юрії, де не застав мене і вирушив на пошуки. Йому було нескладно здогадатися, куди я могла піти, адже він знав про мене та поклик достатньо.

За декілька годин я дійшла до межі, що розділяла Середнє Місто та Вище. Спершу я думала зайти до свого будинку, але як тільки побачила ворота до Вищого Міста, то передумала витрачати на це час. Підійшовши до вартового, що охороняв вхід, я спробувала виглядати якомога більше схожою на багату людину. Але це не сильно допомогло, і він з нерозумінням моїх намірів поглянув на мене.

— Сторонніх не впускаємо, — промовив вартовий і похитав головою. 

— Я гостя до Блакитного Місяця, — сказала я, розуміючи, що це не згодиться як доказ. 

Вартовий проігнорував мої слова, а тому в мене не залишалося вибору, окрім як зайти силою. Я втомилася, а тому не збиралася церемонитися. Підійшовши до нього, я доторкнулася пальцями до його обличчя, від чого в його очах з'явився тваринний страх, а він сам завмер як статуя. Ця жива статуя, паралізована страхом, простояла так достатньо, щоб я увійшла в ворота та зачинила їх за собою.

Тепер я вже на практиці відчувала, що стала сильнішою та змінилася. 

Вище Місто було все таким же прекрасним, яким я його і запам'ятала. Широка вулиця з бруківкою та багаті маєтки за парканами по обидва боки від неї. А під вечірнім червоним сонцем, що вже прямувало на спад, це все ставало ще гарнішим.

Маєток за маєтком, я йшла дорогою, продумуючи в голові слова, що мала сказати моїм друзям. Настільки вони змінилися за цей час? Чи змогли забути мене? Моє тіло тремтіло від одного тільки зближення з маєтком Юрії, наче в малої дівчинки, що мала зробити щось, чого боялася.

Маєток не зазнав змін, і теж залишався таким, як і в моїй пам'яті. Все той же невеликий сад, стайня та альтанка. Ворота були відкриті, наче запрошуючи увійти, і я зробила свої перші кроки усередину.

У вікнах другого поверху мелькали постаті служанок, що були зайняті справою. Але не вони привернули всю мою увагу, а чиїсь голоси, що лунали з альтанки. Це були жіночий та чоловічий голоси, що про щось розмовляли. Я одразу ж пішла до них, очікуючи наступної миті.

На їхніх обличчях було видно здивування та знайомі мені посмішки. В цих двох, за їхніми зморшкуватими обличчями та білим сивим волоссям, все ще можна було розгледіти ті риси обличчя, що я запам'ятала. Час невблаганно постарив їх, поки я безумствувала в підземеллі, але я однаково була рада їх бачити.

— Юріє, Ігорю, нарешті я тут, — промовила я зі сльозами на очах. — Вибачте, вибачте, що так довго. 

Вони обидва переглянулася між собою, але в їхніх поглядах було видно нерозуміння. Невже вони справді забули мене за стільки років? Чи може просто не могли повірити в це? Врешті-решт вони знову поглянули на мене.

— Вибач, дівчино, але я не зрозумів, про що ти кажеш, — сказав він. — Якщо тобі потрібна допомога, то ми допоможемо, лише скажи. 

— Зачекай, брате, ти чув чиї імена вона назвала? 

— Ні, не розчув, — посміхнувшись відповів чоловік, якого я вважала Ігорем.

Що я відчула? Щось схоже на той день, коли дізналася про смерть батьків. Світ змінився для мене, розуміння цих змін ставало все чіткішим. Скільки років минуло? Ці двоє старих, це не Ігор та Юрія, а їхні нащадки. Такі схожі на них своїми обличчями та очима, але це не ті, кого я знала. 

— Нашу прабабусю та прадідуся так звали, — промовила стара жінка, що мала також фіолетові очі, як і в Юрії.

— Моя пам'ять вже давно мене підводить, сестро, — гірко посміхнувшись відповів старий. — То чим ми можемо допомогти? Як тебе звуть?