Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Підпалюй! — наказав я і вимкнув двигун. «Ньюпор» був добрим планером, втрачав швидкість і висоту поступово. Я озирнувся. Поліна присіла над ящиком, щоб захиститися від вітру, запалила одразу кілька сірників і підпалила шнур. Палац стрімко наближався, я летів якраз на крило для охорони. Нас не бачили в темному небі, ніхто не дивився в наш бік. Махнув рукою. Поліна так різко штовхнула ящик, що послизнулася і злетіла з крила слідом за ним, та навіть не скрикнула. Мотузка її врятувала. Ми перелетіли палац, були вже над Волгою, вода ближчала, я хотів завести двигун, але спочатку нічого не виходило. Спробував іще кілька разів, вода наближалася, за кілька метрів до поверхні двигун таки загуркотів. Ми почали набирати висоту. Князівна вже знову стояла на крилі.

— Іване Карповичу, я ледь ніжки не промочила! — крикнула мені князівна. Пролунав потужний вибух. Я озирнувся і побачив, як розлітається дах палацу Харлама. Величне видовище.

— Іване Карповичу, оце ми натворили! — у захваті зашепотіла Поліна. Ми вже летіли над Волгою. «Анетта» дала гудок. На пароплаві почули вибух і не розуміли, що сталося.

— Беріть манліхер! І пам’ятайте, що у вас буде лише один постріл! Цільтеся в тулуб!

— Тільки в голову, Іване Карповичу, тільки в голову! — крикнула Поліна і стрибнула з крила в кабіну. Ми робили коло і поверталися до палацу. Господар мав вийти подивитися на наслідки вибуху. Нас не помітили й не чекали небезпеки з повітря. У нас з’явиться шанс. Якби Харлам не вийшов, ми б скинули вибухівку на його крило. Ми б вигнали його з палацу, а потім убили.

Облетів палац довкола. Наставив телескоп. Дивився на метушню. Крило палало, охоронці бігали, намагалися гасити. У цьому бедламі спокій зберігали лише двоє. Один із великим шрамом на щелепі, а другий із порізаним носом. Харлам і Митрофан Сковороднікови!

— Бачиш їх? Стоять на ґанку, в оточенні охорони! Той, що зі шрамом!

— Добре!

Я повернув аероплан на палац і вимкнув двигун. Ми летіли і чули крики та якісь невеличкі вибухи. Мабуть, ударившись, ящик розвалився, частина шашок із динамітом розсипалася, а тепер вони почали вибухати. Ми наближалися. Я вже бачив того Харлама, який грізно стояв на ґанку і дивився на пожежу. Митрофан щось кричав, віддавав накази, а Харлам тільки стояв і дивився. Я уявляв його гнів: хтось прийшов у його барліг, у місце, яке він вважав безпечним, і тут завдав удару. Ми летіли не прямо на нього, а трохи вбік, щоб князівні було зручно цілитися і...

Постріл. Харлам смикнувся і завалився. Митрофан, мабуть, побачив спалах із манліхера, бо вихопив маузер і почав стріляти в небо. Кілька куль влучили в аероплан, поки ми пролетіли далі, сховавшись за палацом. На причалі була охорона. Якби вони почали стріляти по нас, напевно б, влучили. Але вони дивилися не в небо. Я завів двигун. Цього разу він відгукнувся одразу, і ми полетіли геть.

— Іване Карповичу, я його поклала, поклала! — закричала Поліна.

— Князівно, у вас воістину золоте око! Я ваш боржник!

— Як у тирі десяточку вибила! — реготала вона. — Куди тепер?

— Останнє коло.

Цього разу ми не наближалися. Я подивився в телескоп. Харламове тіло досі лежало на ґанку. Бандити так боялися свого ватажка, що не наважувалися торкнутися навіть до мертвого. Лікар перелякано розводив руками. Митрофан ударив його, і лікар аж покотився. Митрофан упав на коліна перед тілом ватажка. Я відклав телескоп і схопив рупор. Вимкнув двигун.

— Це поліція! Складайте зброю і здавайтеся! Ви оточені!

Митрофан підхопився і почав стріляти в наш бік. Охоронці теж. Десятки, як не сотні дул плювалися свинцем. Але я різко скинув висоту і увімкнув двигун. Ми летіли над деревами, і кулі нас оминали. Тепер я спрямував аероплан до міста. Побачив, що «Анетта» вже причалила, з неї вибігали бійці. Хтось при зброї, а хтось із валізами грошей, зібраними за день. Я озирнувся. Побачив, що вікна в концертній залі досі світилися. Я розумів, що ризикую. У тому числі і життям Анюти. Але іншого виходу не було.

До нас швидко наближалася набережна. Городяни почули вибухи й стрілянину і тепер видивлялися, що сталось у Харлама. Дехто видерся на дах і роздивлявся у бінокль.

— Горить! Горить! — кричав натовп.

Наш двигун почули, стали вдивлятися в небо. Я знов узявся за рупор. Вимкнув двигун.

— Харлама вбили! Його люди пливуть сюди, щоб спалити Царицин! Війська до бою! Населення евакуювати! — заволав щодуху.

Мій крик спричинив страшенну паніку. Люди почали тікати з набережної, не сумніваючись, що люди Харлама жорстоко метатимуться за ватажка. Я ще кілька разів покричав, а потім знову полетів до Волги.

— Дивіться, пароплав повертається! — помітила Поліна.

«Анетта» справді на всіх парах пливла до берега, забита охоронцями. Вони стріляли в повітря й кричали про помсту.

— Я спалю це місто! — верещав Митрофан. — Я переріжу горлянки кожному лягавому! Вони відповідатимуть за Харлама! На ножа!

— На ножа! — кричали охоронці.

— Летить! — почув хтось.

По нас почали стріляти, я вів аероплан уздовж Волги. Бандити попливли далі. Я сподівався, що влада залучить війська і зупинить їх. Ми зробили велике коло, а потім я вимкнув двигун.