Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

(англ. Lawrence Darrell) — англійський поет та письменник, старший брат письменника-анімаліста Джеральда Даррелла. ">[65]. «Із Джорджем Лайтом ми ділили дах над головою, його дружину, журнал “Circle” і ще й книгу писали в співавторстві, — пригадує Скотт, — і в нього направду був оргонний акумулятор, яким він користувався щодня, пояснюючи мені, що Вільгельм Райх — то геній, який працював під провідництвом Фрейда, і що Райх винайшов цей неймовірний прилад, аби розширити життєдайні сили людини, що було таким необхідним, бо ж ми усі були розчавленими й скривдженими жертвами гнітючого суспільства».

Брейді завітала до Лайта і Міллера, які, як вона писала у своїй колонці, перетворювали прибережні схили, що розляглися на південь від Сан-Франциско, у «культурну Мекку двадцятого століття». Іммігранти-літератори тепер линули туди, випльовуючись із Сан-Франциско, їдучи вниз автодорогою номер 1, перетворюючи тихоокеанську прибережну лінію навколо Біґ Сур у те, що Брейді описує як непривабливу бідонвіль-версію лівобережного Парижа або Гринвіч-Віллидж 1920-х; а цих завзятих неприкаянців змалювала так: «Усі з бородами й у сандалях… вельветові штани і темні сорочини».

Схильні до анархії ерудити цікавилися поезією, філософією, живописом, але більш за все, наполягала журналістка, сексом. Райх був їхнім гуру — «беззаперечним головнокомандувачем». Як стверджує Брейді, «Функція оргазму» (1942) була «зачитаною до дір і найбільше цитованою» біблією групи авангардистів. «Навіть на поетичних читаннях, — глузувала Брейді, — можна було побачити, як хтось несе свій томик “помпезної та показової прози”».

У довгому, доладно написаному, заснованому на скрупульозному дослідженні тексті Брейді добряче підсмажила цю громаду на шампурі за їхні авангардистські настрої. Вона висміяла їх за впевнену віру в те, що вони сформували в морі «оргастичних калік біологічну еліту оргастично здатних» маяків, які освітлювали шлях до світу без обмежень. Ці добросовісні нонконформісти, як військові, так і цивільні, розробили систему поглядів, що раціоналізувала їхню уперту політику неучасті. Проте, хоча їх анархізм та пошуки спасіння в сексі, здавалося б, і відлунювали богему 1920-х, їй вони видалися радше реакційними снобами — не те, що їхні предки.

Нове покоління не подобалося Брейді через їхню жінконенависницьку й менш прогресивну релігію екстазу, відповідальність за яку, як їй здавалося, несли ідеї Райха:

«Ці будівничі нового Парижа сорокових років двадцятого століття серйозно б шокували своїх агностичних попередників, що родом із двадцятих, своїм сентиментальним містицизмом; бо ж богема сьогодення є глибоко релігійною… Перебування у Гринвіч-Віллидж двадцятих років [не приготувало б] вас до кохання як до “космічного екстазу” чи ж до “таїнства сексу” як до вищої точки поклоніння. За післявоєнних часів Першої світової сексуальна емансипація грізно захищалася й рухалася вперед практично завдяки поколінню молодих… але її ніколи не змішували з божеством. Секс у ті дні був справою суворо світською, й нікому, окрім дійових осіб, до нього діла не мало бути. Однак “величному єдинству” двері відчинені до найсокровенніших сексуальних емоцій його прихожан. Насправді, воно розкриває свою сутність сповна лише у самовинищувальному екстазі сексуальної кульмінації. Відтак це, вони вважають, є моментом найглибшого духовного пізнання “іншої реальності”, тим самим моментом, коли існує живий зв’язок між “життєдайною силою” та особою».

Оргонна камера обіцяла встановити зв’язок між цими космічними силами, і саме тому Альфред Казін пізніше висміюватиме зібраний у домашніх умовах прилад Розенфельда як телефонну будку, під’єднану до вищої сили. Але Райх сприймав оргонну енергію як наукову реальність: ідея «Бога» була лише проекцією людської свідомості на існування космічного оргонного океану, що омиває сушу.

Однак, Брейді слушно зауважила, що ця от різниця між наукою та містицизмом не завжди була чітко вираженою в його писанині або ж його послідовники просто не розуміли її. У «Тріумфі лікаря» Філіп Ріфф відстоює думку, що зерна екстатичної релігійності, «незважаючи на безліч здійснених ним розумних, навіть химерних, ритуалів її уникнення», завжди приховано проростали у Райхових думках{443}.

Коли Брейді скептично запитала одного із Райхових прибічників про існування оргонної енергії, той сказав: «Господи милостивий, місіс Брейді, Райх же бачив її на свої очі — вона ж синього кольору».

* * *

Райх знав про те, що в Каліфорнії він популярний: «Із Західного узбережжя надходять оптові замовлення на книги», — каже запис у його щоденнику, зроблений у жовтні 1945 року. Але ж він був гуру мимоволі, віддаленим від авангардистів, які охоче споживали його ідеї по обидва узбережжя, і жив самітником, підпускаючи до себе лише декількох своїх послідовників. Більшу частину календарного року його було просто не знайти, бо ж він тікав до свого сховку в штаті Мен, де проводив експерименти із оргонною енергією в «навчальній лабораторії», яку звів на 200 акрах новопридбаних володінь у Додж Понд, чотири милі на захід від озер округу Ренджелей. Він мав себе за вченого, а не лідера секс-культу, й прикладав чималих зусиль, аби відрізнити свою політичну філософію від анархізму.

Хоч Райхові ідеї сягали національних масштабів, учнів безпосередньо в Райховому «культі чималого впливу», як Брейді називала його коло спілкування, було катма. 1945 року в Райха стажувалися лише троє людей: Теодор Вульф, Александер Лоуен та остеопат Вільям Торберн. Наступного року Райх зустрінеться із Елзвортом Бейкером, стареньким лікарем із державної психіатричної лікарні Мальборо, що в Нью-Джерсі, якого доїдала депресія. Бейкер стане найвірнішим адептом Райха і добряче прикладеться до того, аби в нього з’явилося ще багато таких.

«Він увійшов у своїй