Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

і як він не міг їм протистояти, наче його прив’язали до землі мотузкою. У книжках Філіп читав багато мудрого, але судити міг, лише керуючись власним досвідом (і не знав, чи відрізняється цим від інших людей). Тоді він не зважував усі «плюси» та «мінуси», не думав про переваги, які отримає від своїх учинків, чи шкоду від бездіяння; усе його існування піддалося невідворотності. Він діяв не якоюсь своєю частиною, а всім єством. Пристрасть, яка охопила його, схоже, не мала нічого спільного з розумом: розум лише вигадував, як досягнути того, чого так прагнула душа.

Макалістер нагадав йому про категоричний імператив:

— Дійте так, аби кожен ваш учинок був гідний стати загальним правилом поведінки людства.

— Як на мене, це повне безглуздя, — заперечив Філіп.

— Оце ви нахаба, казати таке про тезу Іммануїла Канта, — присоромив його Макалістер.

— Чому? Сліпе повторення чиїхось слів руйнівне: на світі достобіса можливостей для наслідування. Кант робив якісь висновки не тому, що вони істинні, а тому, що він Кант.

— Гаразд, чому тоді ви заперечуєте проти категоричного імперативу?

(Вони сперечалися так гаряче, наче мова йшла про долі імперій.)

— Він стверджує, що можна вибирати свій життєвий шлях за допомогою зусиль чи власної волі. А ще він стверджує, що розум — найнадійніший поводир. Але чим його накази кращі за підказки пристрасті? Вони різні. Ось і все.

— Схоже, ви справжній раб своїх пристрастей.

— Я залишаюся рабом, тому що нічого не можу вдіяти, а не навмисно, — засміявся Філіп.

Розмовляючи, він думав про гаряче божевілля, що штовхало його до Мілдред. Пригадував, як повставав проти нього і як відчував, що воно зникає.

«Дякувати Богу, тепер я від цього всього звільнився», — подумав юнак.

Утім, навіть тепер він не був упевнений у щирості цих слів. Опинившись у полоні пристрасті, він почувався надзвичайно рішучим, а його розум працював із небаченою силою. Він жив повнішим життям, насолоджуючись власним існуванням, а це дещо позбавляло його сьогодення барв. Бурхливе, приголомшливе відчуття життя було нагородою за всі страждання, яких він зазнав.

Необережні Філіпові слова втягнули його в суперечку про свободу волі, і Макалістер завдяки своїй чудовій пам’яті викладав на стіл один аргумент за одним. Він насолоджувався діалектикою і змушував Філіпа суперечити власним словам; він заганяв хлопця в кут, із якого можна було вибратися лише завдяки нищівним поступкам; він вражав його логікою і добивав авторитетами.

Нарешті Філіп сказав:

— Гаразд, мені нічого не відомо про інших людей. Я кажу лише про себе. Ілюзія безперешкодного волевиявлення так глибоко вгризлася в мою свідомість, що я не можу від неї позбутися, але знаю, що це лише ілюзія. Утім, ця ілюзія залишається одним із найвагоміших мотивів моїх учинків. Перш ніж щось зробити, я відчуваю, що маю вибір, і це впливає на мої подальші дії; але потім, коли справу зроблено, я розумію, що від початку існування світу вона була неминучою.

— І який ви з цього робите висновок? — поцікавився Гейворд.

— Ну, здебільшого, що шкодувати немає сенсу. Є каяття, та нема вороття, адже всі сили всесвіту втілювали це в життя.

68

Прокинувшись одного ранку, Філіп відчув, як запаморочилося в голові, і знову ліг у ліжко, несподівано зрозумівши, що захворів. Усі кінцівки боліли, а тіло тремтіло від лихоманки. Коли господиня принесла йому сніданок, Філіп погукав її крізь відчинені двері, повідомив, що нездужає і попросив горнятко чаю та скибочку хліба. За кілька хвилин у двері постукали, й увійшов Ґріффітс. Вони вже понад рік жили в одному будинку, але їхнє спілкування обмежувалося кивками один одному в коридорі.

— Знаєте, я почув, що ви кепсько почуваєтеся, — пояснив Ґріффітс, — і вирішив зайти подивитися, як вам тут ведеться.

Філіп сам не розумів, чому зашарівся, і запевнив, що все це дрібниці. За кілька годин із ним знову все буде гаразд.

— Гаразд, дозвольте мені поміряти вам температуру, — наполягав сусід.

— Це не обов’язково, — дратуючись, заперечив Кері.

— Ну ж бо.

Філіп запхав термометр до рота. Ґріффітс, весело теревенячи, трохи посидів біля нього на ліжку, а потім дістав термометр і подивився на нього.

— Ого, лише подивіться на це, друже, вам краще лежати, а я приведу старого Дікона, нехай вас огляне.

— Дурниці, — озвався Філіп. — Не варто так перейматися. Мені не хочеться вас турбувати.

— А ви не турбуєте. У вас температура, тож краще залишатися в ліжку. Так ви й зробите, еге ж?

Його поведінка була сповнена якогось шарму, хитросплетіння серйозності й люб’язності, і це робило юнака безмежно привабливим.

— Ви чудово знаєте, як доглядати за хворим, — пробурмотів Філіп, із усмішкою заплющуючи очі.

Ґріффітс збив Філіпові подушку, спритно розправив простирадла і підгорнув ковдру. Потім він вийшов до Філіпової вітальні в пошуках сифона з водою, та не знайшовши його, приніс зі своєї кімнати, а тоді запнув завіси.

— Зараз спробуйте поспати, а я приведу старигана, щойно він закінчить обхід.

Кері здалося, наче спливли години, перш ніж хтось з’явився. Голова розколювалася, кінцівки гули, і хлопець боявся розплакатися. Нарешті у двері постукали, й увійшов здоровий, міцний і радісний Ґріффітс.

— Ось доктор Дікон, — повідомив він.

Лікар підійшов ближче. Це був спокійний літній чоловік, Філіп бачив його у шпиталі. Кілька запитань, швидкий огляд — і діагноз готовий.

— Що скажете ви? — поцікавився чоловік у Ґріффітса.

— Грип.

— Абсолютно точно.

Доктор Дікон окинув оком убогу зйомну кімнатку.

— Чи не хочете ви лягти до шпиталю? Вас покладуть до окремої палати і доглядатимуть краще, ніж тут.

— Я радше залишуся тут, — озвався Філіп.

Йому не хотілося нових клопотів, до того ж він завжди соромився у нових умовах. Йому не подобалася думка, що в похмурій чистоті шпиталю про нього піклуватимуться медсестри.

— Я можу доглянути за ним, сер, — одразу запропонував Ґріффітс.

— Ох, прекрасно.

Він виписав рецепт, пояснив, як пити ліки, і пішов.

— Тепер вам доведеться мене слухати, — зрадів сусід. — Я ваша медсестра вдень і вночі.

— Дуже люб’язно з вашого боку, але мені нічого не знадобиться, — запевнив Кері.

Ґріффітс поклав велику прохолодну й суху долоню, дотик якої здавався дуже приємним, йому на чоло.

— Я швиденько збігаю до нашої аптеки, візьму ліки й одразу повернуся.

Незабаром він приніс пігулки й дав їх Філіпові, а потім пішов нагору по свої книжки.

— Ви не заперечуєте, якщо я сьогодні позаймаюся у вітальні, правда ж? — поцікавився він, спустившись до Кері. — Двері я залишу відчиненими, тож гукайте, якщо щось знадобиться.

Трохи пізніше Філіп прокинувся від важкої дрімоти й почув у вітальні голоси. До Ґріффітса навідався хтось із