Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Його слова створювали враження, що невдача значно благородніша і витонченіша за успіх. Гейворд натякав, що його відчуженість спровокована огидою до всього пересічного і примітивного. Найкрасномовніше він оповідав про Платона.

— Я гадав, що захоплення Платоном вже минулося, — якось нетерпляче сказав йому Філіп.

— Справді? — здивувався його друг, здійнявши брови.

Обговорювати цю тему він не збирався. Нещодавно Гейворд виявив, що іноді зверхнє мовчання дає неабиякий результат.

— Не бачу сенсу в тому, щоб перечитувати весь час одну й ту саму книжку, — пояснив Філіп. — Це просто виснажлива форма байдикування.

— Та невже вам здається, наче ваш інтелект такий видатний, що може одразу зрозуміти наймудрішого письменника?

— Я не хочу його розуміти, я не критик. Я цікавлюся його творчістю не заради нього, а заради себе.

— Тоді навіщо ви взагалі читаєте?

— Частково заради задоволення, тому що це вже стало звичкою, і, не читаючи, я почуваюся так само некомфортно, як без цигарки, а частково, щоб пізнати себе. Зазвичай я лише пробігаю рядки очима, але часом мені зустрічається якийсь уривок чи навіть одна-єдина фраза, котра має значення саме для мене, і тоді вона стає частиною мене; так я отримую від книжки все необхідне і не знайду там більше нічого, навіть якщо перечитаю її десяток разів. Розумієте, людина здається мені пуп’янком: більшість із того, що ми читаємо, ніяк на нас не впливає, але іноді кожному зустрічаються особливо важливі речі, які допомагають розкритися пелюсткам; ось так вони і розкриваються по черзі, аж поки пуп’янок не розквітне.

Філіпа не задовольнила власна метафора, проте він не знав, як пояснити те, що відчував, але ще не сповна розумів.

— Ви хочете щось робити, хочете кимось стати, — здвигнувши плечима, озвався Гейворд. — Ну й вульгарщина.

Філіп уже добре знав свого приятеля. Гейворд був слабкодухим і таким марнославним, що доводилося весь час слідкувати за собою, аби не образити його почуття. Лінощі та ідеалізм так переплелися в його свідомості, що розділити їх він уже не міг. Якось він познайомився з одним журналістом у Лоусоновій студії, і того зачарували його бесіди. За тиждень Гейвордові надіслав листа редактор газети і запропонував написати критичну статтю. Гейворд страждав від невизначеності сорок вісім годин. Він так давно розпинався, що збирається зайнятися чимось подібним, що тепер не міг просто взяти й відмовитися, але від думки про те, що доведеться щось робити, його охоплювала паніка. Урешті-решт він відхилив пропозицію і полегшено зітхнув.

— Це заважало б моїй роботі, — пояснив він Філіпу.

— Якій ще роботі? — грубо поцікавився той.

— Моєму внутрішньому життю, — відповів Гейворд.

Потім він почав розхвалювати професора Амієля[260] з Женеви, чия геніальність обіцяла неабиякі досягнення, яким так ніколи і не судилося втілитися в життя. Лише після смерті іншим відкрилася причина й одночасно виправдання його невдач: неймовірний щоденник, який знайшли серед документів професора. Гейворд загадково посміхався.

Однак він досі не втратив хисту із задоволенням розповідати про книжки; смак у нього був вишуканий, вибірковість витончена, до того ж він завжди цікавився чужими думками, і це робило його відмінним співрозмовником. Насправді вони не мали для нього жодного значення і ніяк на нього не впливали, але хлопець поводився з ним так, наче з порцеляновими дрібничками на аукціоні — із задоволенням милувався їхньою формою і блиском, припускав, скільки вони можуть коштувати, а потім клав на місце і назавжди забував.

Але саме Гейворду судилося здійснити найважливіше відкриття. Якось увечері, ретельно підготувавшись, він повів Філіпа та Лоусона до шинку на Бік-стрит, примітного не лише своєю історією (тут ще жили спогади про відомих діячів вісімнадцятого століття, що збурювали романтичні фантазії), а й найкращим у Лондоні нюхальним тютюном і передовсім своїм пуншем. Гейворд провів їх до довгої просторої зали, що ще пам’ятала колишні розкоші і на стінах якої висіли портрети оголених жінок: усе це були монументальні алегорії учнів Гейдена[261], але дим, гас і лондонські тумани насичували їхні кольори і надавали картинам схожості з роботами старих майстрів. Темні панелі, тьмяна позолота масивного карниза, столи з червоного дерева створювали в кімнаті особливий затишок, а шкіряні сидіння вздовж стін були м’якими й зручними. На столі навпроти дверей хизувалася голова барана, у якій тримали славнозвісний тютюн. Друзі замовили пунш і почали його пити. Це був гарячий ромовий пунш. Від спроб описати його досконалість ручка починає тремтіти: це завдання непідвладне тверезому словнику і скупим епітетам цієї оповіді; в уяві одразу виринають пишномовні терміни та коштовні екзотичні фрази. Він зігрівав кров і проясняв голову; він сповнював душу блаженством, налаштовував розум на кмітливість і захоплення кмітливістю співрозмовників; він був незбагненним, як музика, і точним, як математика. Лише одну його якість можна було з чимось порівняти: він зігрівав, як любляче серце, але його смак, його аромат і відчуття, які він дарував, неможливо передати словами. Можливо, Чарльз Лем[262] зі своєю безмежною тактовністю, спробувавши, зміг би змалювати чарівні картини життя своїх сучасників; лорд Байрон, узявшись за неможливе, зміг би впоратися, присвятивши цьому напою станси в «Дон Жуані»; Оскар Вайлд зміг би створити тривожну красу, розсипавши візантійською парчею дорогоцінне каміння Ісфагана[263]. Підшукуючи епітети, думка мандрувала від застіль Елагабала[264] до витончених мелодій Дебюссі[265] та миготіла духмяним ароматом цвілі у скринях, де зберігався старий одяг, комірці, панчохи, камзоли забутого покоління, пахощами конвалій і пряністю сиру чедер.

Гейворд натрапив на цей шинок із дорогоцінним напоєм, зустрівши на вулиці чоловіка на прізвище Макалістер, свого приятеля з Кембриджа, — біржевого брокера і філософа. Він навідувався сюди щотижня, а Філіп, Лоусон і Гейворд теж незабаром взяли собі за звичку зустрічатися тут щовівторка ввечері; мінлива мода зараз була до цього місця менш прихильною, та це лише тішило любителів потеревенити. Макалістер був огрядним чолов’ягою, ширшим, ніж довшим, із великим м’ясистим обличчям і тихим голосом. Він був послідовником Канта і висновки про все робив із погляду чистого розуму, охоче розвиваючи свої доктрини. Філіп слухав його з непідробною цікавістю. Він давно вже дійшов висновку, що ніщо не зачаровує його більше, ніж метафізика, але не був упевнений у її користі в повсякденному житті. Його власна невеличка охайна система поглядів, сформована в результаті роздумів у Блекстейблі, не надто допомогла під час закоханості в Мілдред. Кері сумнівався, що розум може суттєво допомогти в життєвих справах. Здавалося, наче життя існує якось відокремлено. Він чітко пам’ятав, як безжально охопили його почуття