Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

з того світу, підступила до могили, ніби задивлена на когось, хто полетів від неї геть, батько сказав їй: «Дядько Норпуа прийшов до нас, був у церкві, а оце зараз на кладовищі, він пропустив дуже важливе для нього засідання, скажи йому щось, це б його зворушило», але мати у відповідь на його слова і на низенький послів уклін здолала лише, безслізна, покірно потупитися. За два дні до погребу, — я знову забігаю наперед, але зараз вернуся до Божої постелі, — коли ми чували біля труни померлої ьже бабусі, Франсуаза, яка в духів усе-таки вірила і полохалася від найменшого шелесту, казала: «Мені все ввижається, що це вона». Але в моєї матері ці слова викликали не страх, а порив безмежної ніжности: так їй кортіло, щоб померлі являлися живим і щоб вона часом мала біля себе свою матінку!

Вернімося, однак же, до конання.

— Знаєте, що нам телеграфували її сестри? — спитав дідусь у кузена.

— Так, про Бетховена, мені переказували, просто хоч у рямці заводь. Зрештою мене це не дивує.

— Моя безталанна дружина так їх кохала! — сказав дідусь, утираючи сльози. — Не треба мати цього їм за зле. Вони при-дзиґильовані — я завше це казав. Що таке: знов не дають кисню?

Моя мати сказала:

— Мама знов почне задихатися.

А лікар:

— Ба ні, кисень діє довго, скоро ми дамо їй ще.

Мені здалося, що про смертенну так би не сказали і що як кисень матиме добру силу, то бабуся ще житиме. Свист кисню на кілька хвилин припинився. Але блаженна скарга віддиху все ще била живою цівкою, легка, невгомонна, уривана і відновлювана. Іноді здавалося, що вже по всьому, віддих упинявся чи то переходячи з октави в октаву, як у сплющого, чи то з природних перебоїв через анестезію, розвиток асфіксії, серцеву недостатність. Лікар помацав ще раз у бабусі пульс, але нині неначе якась притока принесла свій взяток до висхлого річища, новий спів підхопив і повів обірвану ф£>азу. І фраза залунала в новому діапазоні, але з колишнім розгоном. Може, бабуся навіть і не усвідомлювала, яка маса щасливих і ніжних почуттів джерелиться з неї, ніби раптом випущений з попідземних закамарків легкий газ. Можна було сказати, що з неї виходить усе, про що їй хочеться нас повідомити, що саме до нас вона і звертається з цією сповіддю, з цим завзяттям, з цим поспіхом. Біля стіп ліжка, бита і гнута лютими вітрами бабусиної агонії, не ридаючи, але вряди-годи вмиваючись дрібними слізьми, мама була так само бездумно невтішна, як шмагана дощем і батожена борвієм крона. Мені велено втерти собі очі й поцілувати бабусю.

— Мабуть, вона вже не бачить нічого, — сказав мій батько.

— Хтозна, — відповів лікар.

Коли мої губи торкнулися її, бабусині руки заворушилися, все тіло їй затремтіло, чи то мимовільно, чи то задля того, що деякі ніжні душі дуже чутливі, і ця надчутливість розпізнає крізь заслону нетями те, що їм дороге без розумування. Нараз бабуся ледь підвелася і зробила нелюдське зусилля, наче боронячи своє власне життя. Франсуаза не витримала і заридала. Згадавши, що казав лікар, я хотів вивести її з покою. Аж це бабуся розплющила очі. Я кинувся до Франсуази, аби притишити її схлипи, поки мої родичі говоритимуть з хворою. Свист кисню завмер, лікар відступив від ліжка. Бабусі не стало.

За кілька годин Франсуаза востаннє, вже безболісно зачесала її гарне волосся, ледь шпакувате і досі нібито молодше за господиню. Нині ж навпаки: тільки воно й лежало вінцем старощів над її одмолоділим личком, звідки де й поділися всі його зморшки, згортки, набряки, мішки, западини, якими довгі роки карбувало його страждання. Як у ті далекі літа, коли батько-матір добирали їй мужа, риси її були нині делікатно вирізьблені душевною чистотою й покорою, щічки світили побожною надією, мрією про щастя і навіть невинною веселістю, всім, що поступово знівечили роки. Життя, відходячи, прихопило з собою і всі життєві розчарування. Здавалося, бабусині вуста склалися в усмішку. На цьому жалобному ложі смерть, наче середньовічний різьбар, поклала її в подобі молодої дівчини.

Розділ другий

Альбертинина візита. — Перспектива вигідної партії для кількох друзів Сен-Лу. — Дух Ґермантів ув очах принцеси Пермської. — Химерна візита до барона де Шарлюса. — Його поводження стає дедалі загадковіше. — Червоні черевички дукині.

Хоча це діялося звичайної осінньої неділі, я цього дня відчував себе відродженим, життя кликало мене кудись, бо вранці, потому як довго стояло на годині, упав холодний туман, а розвіявся він аж десь опівдні. Отож зміни погоди досить, щоб перетворити світ і нас самих. Раніше, коли у коминкові завивав вітер, я дослухався, як він стукає в затулу, з не меншим хвилюванням, ніж коли б, подібно до славетних ударів смичка, що ними починається «Симфонія до мінор», то був невблаганний поклик таємничої долі. Будь-яка зміна у природі перетворює і нас, гармонізуючи з новим ликом світу наші прагнення, пробуджені ним. Як я продер очі, туман перекинув мене з істоти відцентрової, якою ми буваємо, коли сонячно, у скоцюрблену людину, яка мріє про коминок і про поділене з кимось ложе, у мерзлякуватого Адама, що шукає якоїсь доматорки Єви.

Між сірим і лагідним кольором вранішніх піль та смаком чашки шоколаду я розташував усю одрубність фізичного, розумового й духовного життя, привезеного з собою десь рік тому до Донсьє-ра, життя скріпленого, як печаттю, довгастим лисим пагорбом, завжди присутнім переді мною, навіть коли був невидимий, і зітканого з безлічі утіх, які так розминалися з усіма іншими і про які розповісти друзям було годі, бо сама візерунчаста тканина вражень, які інструментували їх, давала мені про них, і то завиграшки, точніше уявлення, ніж ті події, про які я міг би розповісти. Завдяки цьому новий світ, куди занурив мене туман, був світом мені знайомим (що увірогіднювало його ще