Читати книгу - "Тиша"

Петер Хьоґ 

ТИША

Роман 

©

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

Peter Hoeg

DEN STILLE PIGE

Переклад В. M. Верховня

Художник-оформлювач Д. О. Самойленко

І

1

Кожній людині Всевишня визначила свою тональність — і Каспер умів її чути. Найкраще йому це вдавалося тієї короткої беззахисної миті, коли, опинившись поблизу, люди ще не знали, що він услухується в них. Тому він і чекав коло вікна — і зараз теж чекав.

Було холодно. Так, як буває тільки в Данії і лише в квітні. Коли ви, в одурілому захваті від сонячного світла, вже закрутили кран на батареї, спровадили шуби кушнірові, забули про теплу білизну і — вийшли з дому. І лише тут з великим запізненням побачили, що на вулиці — близько нуля, вологість дев’яносто відсотків, а північний вітер, пронизуючи наскрізь одяг і шкіру, обвивається навколо серця, наповнюючи його сибірською тугою.

Дощ був ще холодніший, аніж сніг, — дрібний, густий і сірий, немов шовкова завіса. З-поза цієї завіси випливло довге чорне «вольво» з тонованими стеклами. З машини вийшли чоловік, жінка й дитина, і спочатку здавалося, ніщо не провіщало біди.

Чоловік був високий, широкоплечий і звиклий до того, що все навколо відповідає його бажанням, інакше йому нічого не варто перекроїти навколишній світ відповідно до них. У жінки було світле, немов глетчер, волосся, і вигляд вона мала на мільйон, при цьому виникала підозра, що вона досить-таки розумна і сама цей мільйон заробила. На дівчинці були дорогі шмотки, і поводилася вона гідно. Такий от зразковий приклад святої і забезпеченої родини.

Вони дійшли до середини двору, коли у Каспера виникло перше відчуття їх тональності. Це був ре-мінор у своєму гіршому варіанті. Як у Токаті і фузі ре-мінор[1]. Величезні, фатальні стовпи музики.

Цієї миті він упізнав дівчинку. Раптом запала тиша.

Вона тривала недовго, може, якусь мить. Але на цю мить тиша поглинула весь навколишній світ. Не стало дворика, тренувального манежу, кабінету Даффі, вікна. Паршивої погоди. Квітня. Данії. Теперішнього часу.

Потім усе повернулося на колишнє місце. Ніби так завжди і було.

Він стояв, ухопившись за одвірок. Має ж бути якесь розумне пояснення. Скажімо, здоров’я дає себе знати. Відключився на мить. Щось подібне до мікроінсульту. Неминуча розплата за те, що просидів, не стуляючи очей, за карточним столом дві ночі поспіль з десятої вечора до восьмої ранку. Чи все-таки землетрус? Перші сильні поштовхи могли відчуватися навіть тут.

Він обережно озирнувся. За письмовим столом, наче й не було нічого, сидів Даффі. Посеред двору троє людей переборювали зустрічний вітер. Ніяких ознак землетрусу не спостерігалося. Тут було щось інше.

Талант — це вміння вчасно відмовлятися. За останні двадцять п’ять років він у цьому досяг успіхів. Одне слово — і Даффі скаже їм, що його немає на місці.

Відчинивши двері, він простяг руку.

— Avanti[2], — сказав він. — Каспер Кроне. Дуже приємно.

Тієї миті, коли жінка потискувала йому руку, він зустрівся очима з дівчинкою. Ледь помітно, так, що ніхто, крім них двох, не звернув на це уваги, вона похитала головою.

Він провів їх до спортзалу. Вони зупинилися, роззираючись. Темні окуляри мало що можуть виповісти, але звучали гості напружено. Вони сподівалися побачити щось шикарніше. Щось подібне до Великої зали, де репетирує Королівський балет. Щось схоже на приймальні в Амалієнборзі[3]. З підлогами з мербау, приглушеними тонами й позолоченими панелями по стінах.

— Її звуть Клара-Марія, — сказала жінка. — У неї невроз. Вона весь час у напрузі. Вас порекомендували нам у лікарні Біспеб’єрґ. У дитячому психіатричному відділенні.

Навіть у системі досвідченого брехуна брехня викликає ледь помітний збій. Ця жінка не була винятком. Дівчинка стояла, опустивши очі додолу.

— Я беру десять тисяч за сеанс, — повідомив Каспер.

Він сказав це, аби краще зрозуміти те, що відбувалося. Ось зараз вони почнуть заперечувати, виникне діалог. У нього з’явиться можливість глибше в них услухатися.

Заперечувати вони не стали. Чоловік дістав гаманець. Той розгорнувся, як міхи акордеона. Касперові, коли він ще виступав на ринках, доводилося бачити такі у торговців кіньми. У цьому могла б поміститися фалабела, маленька конячка. З гаманця з’явилися десять хрустких, свіжовіддрукованих тисячокронових купюр.

— Я змушений попросити наперед за два заняття, — сказав він. — Така вимога мого аудитора.

Ще десяток купюр з’явилися на світ.

Каспер вийняв одну зі своїх старих візитівок із срібним тисненням і авторучку.

— У мене саме зараз скасовано заняття, — промовив він, — зовсім випадково. Я міг би встигнути оглянути її. Найперше — м’язовий тонус і зв’язок з фізичним ритмом. Це забере не більше двадцяти хвилин.

— Давайте краще якось днями, — запропонувала жінка.

Він написав на картці номер свого телефону.

— Я повинна бути на сеансі, — додала вона.

Він заперечливо похитав головою.

— На жаль, це неможливо. Про це не може бути й мови, коли йдеться про роботу з дитиною на глибинному рівні.

У приміщенні щось відбулося, температура впала, частоти всіх коливань знизилися, все завмерло.

Він заплющив очі. Коли він знову їх відкрив — через п’ятнадцять секунд, — купюри все ще лежали перед ним. Він узяв їх, поки не пізно.

Вони повернулися. І попрямували через кабінет до виходу. Даффі відчинив їм вхідні двері. Вони перетнули двір, не обертаючись. Сіли в автівку. «Вольво» рушило і зникло в дощі.

Він притиснувся лобом до холодного скла. Хотів був покласти авторучку назад до кишені — в тепло, до грошей. Та грошей у кишені не виявилося.

Біля столу пролунав якийсь звук. Характерне шелестіння. Яке можна почути, коли тасують колоду новісіньких карт Піаже. Перед сторожем на столі лежала тонка, кольору червоного дерева пачка новеньких купюр.

— У твоїй правій зовнішній кишені, — промовив Даффі, — залишилося двісті крон. Щоб поголитися. І попоїсти чогось гарячого. А ще там лежить записка.

Записка виявилася гральною картою, двійкою пік. На звороті його власнбю авторучкою було написано: «Державна лікарня. Під’їзд 52.03. Запитати Вівіан. — Даффі».

Тієї ночі він спав у стайні.

Там залишалося ще понад двадцять тварин: коні та один верблюд — в основному старі чи просто нікому не потрібні. Решту ще взимку, в сезон, відправили до цирків Франції та Південної Німеччини.

Скрипка була з ним. Він розстелив ковдру і простирадло