Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Альбер зловив його. Оскільки Франц не мав ніяких підстав гадати, що букет кинули йому, то він і не заважав Альберові заволодіти ним. Альбер переможно застромив букетика в петлицю, і повіз урочисто покотив далі.

— Ось і початок любовної пригоди! — сказав Франц.

— Смійтеся, скільки хочете, — відказав Альбер, та я гадаю, що це і справді так, і з цим букетом я вже не розлучуся.

— Де ж пак! — реготав й далі Франц. — Хіба ж інакше можна буде впізнати одне одного!

Утім, жарт уже почав скидатися на правду: коли Франц із Альбером знову зустрілися з тією ж таки колясою, маска, що кинула Альберові букет, угледівши, що він застромив його до петлиці, заплескала в долоні.

— Браво, браво! — сказав Франц. — Усе йде як слід. Може, ви хочете, щоб я покинув вас самого?

— Ні, ні, не будемо квапитися! Не хочу, щоб вона думала, що мене варто тільки поманити. Якщо гожій селянці кортить провадити цю гру, то ми знайдемо її завтра чи радше вона сама знайде нас; вона якось озветься, і тоді я вирішу, що вдіяти.

— Браво, Альбере, ви мудрі, мов Нестор, і хитрі, мов Улісс, і якщо вашій Цирцеї пощастить обернути вас якоюсь звіриною, то вона або дуже майстерна, або дуже могутня.

Альбер мав рацію: гожа незнайомка, либонь, вирішила того дня не продовжувати тієї гри; юнаки зробили ще декілька кіл, та більш не побачили коляси із селянами — певне, вона звернула в якусь бічну вулицю.

Тоді вони повернулися до палаццо Росполі, але там уже не було ні графа, ні блакитного доміно, а біля запнутих жовтим вікон ще стояли глядачі, яких, мабуть, запросив граф.

Тієї ж хвилини дзвін, що провістив початок карнавалу, сповістив і про його закінчення. Низка повозів на Корсо відразу ж розпалася, і вони вмить зникли в поперечних вулицях.

Франц із Альбером саме були якраз напроти віа Мюратте.

Візник мовчки звернув за ріг, поминувши палаццо Полі, виїхав на П’яцца-ді-Спанья й підкотив до готелю.

Маестро Пастріні вийшов на поріг зустріти своїх гостей.

Франц спершу запитав про графа і висловив жаль, що вони вчасно не заїхали по нього, та Пастріні заспокоїв його, сказавши, що граф Монте-Крісто замовив собі ще одну колясу, що й заїхала по нього до палаццо Росполі. Крім того, граф доручив йому передати юнакам ключ від ложі в театрі Арджентіна.

Франц запитав Альбера про його плани на вечір, проте той більше думав про те, як утілити певний задум, аніж про театр; замість того, щоб відповісти Францу, він звернувся до маестро Пастріні із запитанням, чи не може той напитати йому кравця.

— Кравця? — запитав господар. — Навіщо?

— Щоб пошити нам до завтра селянську одіж, — відказав Альбер.

Маестро Пастріні похитав головою.

— Пошити вам до завтра селянську одіж! — вигукнув він. — Оце вже не ображайтеся, ваша ясновельможносте, суто французьке бажання. Два селянські костюми! Та ви за весь карнавальний тиждень не знайдете жодного кравця, що погодиться пришити півдесятка ґудзиків до камізельки, навіть якщо ви заплатите йому по цілому скудо за кожен!

— То що, неможливо дістати таке вбрання?

— Чому ж неможливо? Можна роздобути готове. Доручіть це мені, і завтра вранці, прокинувшись, ви знайдете цілісіньку гору капелюхів, курток і штанів. Не турбуйтеся, будете задоволені.

— Друже мій, — сказав Франц Альберові, — здаймося на нашого любого господаря: він уже засвідчив, що він людина винахідлива. Пообідаймо, а потім їдьмо слухати «Італійку в Алжирі».

— Що ж, нехай буде «Італійка в Алжирі», — сказав Альбер. — Та тільки пам’ятайте, маестро Пастріні, що для мене і для мого друга, — показав він на Франца, — надзвичайно важливо вже завтра мати одіж, про яку я вам казав.

Господар ще раз підтвердив, що їхнім милостям нема про що непокоїтися і що все зроб­лять згідно з їхніми побажаннями, після чого Франц із Альбером подалися до свого помешкання, щоб поскидати блазенські костюми.

Альбер дбайливо заховав букетик фіалок — то була та прикмета, за якою могла його впізнати гожа селяночка.

Друзі посідали за стіл; Альбер не пропустив нагоди звернути увагу на суттєву різницю поміж кухнею маестро Пастріні й кухнею графа Монте-Крісто. І хоч Франц ставився до графа з певною упередженістю, мусив таки визнати, що те порівняння було далеко не на користь готельного кухаря.

Коли їм подали десерт, лакей запитав, о котрій годині юнакам потрібна коляса. Альбер із Францом нерішуче перезирнулися. Лакей угадав їхні думки.

— Його ясновельможність граф Монте-Крісто, — сказав він, — звелів, щоб коляса цілий день була у розпорядженні ваших милостей. Ваші милості можуть орудувати нею на власний розсуд.

Юнаки вирішили скористатися люб’язною увагою графа: вони звеліли запрягати, а самі пішли перевдягатися, тому що їхня одіж трохи пожмакалася під час численних боїв, у яких вони брали участь.

Перебравшись, вони поїхали у театр і влаштувалися у графовій ложі.

Під час першої дії до своєї ложі ввійшла графиня Г.; спершу вона поглянула туди, де напередодні сидів граф, і вгледіла Франца з Альбером у ложі того чоловіка, про якого вона ще день тому висловила Францові таке дивне враження.

Вона так наполегливо спрямовувала бінокля на Франца, що той відчув, що було б недобре не задовольнити відразу ж її цікавості, тож, скориставшись привілеєм італійських театралів, яким дозволяється обертати глядацьку залу на власну вітальню, друзі вийшли з ложі й подалися засвідчити графині свою повагу.

Тільки вони ввійшли, графиня показала Францові на почесне місце коло себе.

Альбер сів позаду.

— Отож, — сказала вона, ледве давши Францові змогу сісти, — ви, певне, часу не гаяли і поквапилися познайомитися з цим новим лордом Рутвеном і навіть заприятелювали з ним?

— Не так тісно, як ви гадаєте, графине, — відказав Франц, — та не зважуся заперечувати, що ми сьогодні цілий день користувалися його люб’язністю.

— Цілий день?

— Авжеж, саме цілий день; уранці ми снідали у нього, удень каталися по Корсо в його колясі, а тепер, увечері, сидимо в його ложі.

— То ви з ним знайомі?

— І так, і ні.

— Як це?

— Це довга історія.

— Ви розкажете мені її?

— Вона перелякає вас.

— Ото й добре.

— Зачекайте принаймні до розв’язки.

— Гаразд, я люб­лю закінчені розповіді. Та все ж таки розкажіть, як ви зустрілися. Хто вас познайомив?

— Ніхто. Він сам зазнайомився з нами.

— Коли?

— Учора ввечері, після того, як ми розлучилися.

— У який спосіб?

— За прозаїчною посередністю господаря готелю.

— То він теж мешкає в готелі «Лондон»?

— Так, і навіть на тому самому майданчику, що й ми.

— Як його звати? Ви мусите знати це.

— Авжеж. Граф Монте-Крісто.

— Що це таке? Це не родове ім’я.

— Ні, це ім’я