Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Франц не міг більше витерпіти; він кинувся вглиб кімнати і майже безтямно впав у фотель.

Альбер учепився у штору, заплющивши очі.

Граф стояв, високо звівши голову, немов переможний дух зла.

XV. Карнавал у Римі

Коли Франц отямився, він побачив, що Альбер, блідий мов смерть, п’є воду, а граф уже вбирається у блазенський костюм. Франц мимоволі глянув на майдан: гільйотина, кати, страченець — усе зникло, залишалася тільки юрба, галаслива, збурена, весела. Дзвін Монте-Чіторіо, що сповіщає тільки про смерть пресвятого панотця й відкриття карнавалу, гучно дудонів.

— Що діється? — запитав він графа.

— Нічого, геть нічогісінько, як бачите, — відказав той. — Лиш карнавал відкрився. Одягайтеся хутчій.

— Ото диво, — сказав Франц, — цей жах розвіявся мов сон.

— Та це й був тільки сон, вам привиділося жахіття.

— Мені так, а страченому?

— І йому так само; тільки він заснув назавжди, а ви прокинулися; і хто скаже, котрий із-поміж вас щасливіший?

— А де ж Пеппіно, — запитав Франц, — з ним що сталося?

— Пеппіно хлопчина розсудливий, без зайвого самолюбства; замість того щоб образитися, що за нього забули, він скористався цим і пірнув у юрбу, не подякувавши навіть шановним священикам, що супроводжували його до шибениці. Ох, людина — це невдячна й егоїстична тварюка... Та вбирайтеся, мосьпане, погляньте, як ваш друг подає вам приклад.

І справді, Альбер уже надів єдвабні штани на чорні панталони і лаковані черевики.

— То що, Альбере, — запитав Франц, — ви схильні веселитися? Тільки кажіть правду.

— Ні, не схильний, — відказав Альбер, — та, як по правді, я радий, що побачив це. Я згоден із графом: якщо бодай раз вистачило сили витерпіти це видовище, то врешті воно виявляється єдиним, яке ще здатне завдати гострих відчуттів.

— Не кажучи вже про те, що в такі хвилини можна вивчати людей, — докинув граф. — На першій сходинці шибениці смерть зриває машкару, яку людина носила всеньке життя, і тоді видно справжнє її обличчя. Треба сказати, обличчя Андреа було досить непривабливе... Ох і мерзотник!.. Убирайтеся, панове, убирайтеся!

Францові соромно було б розігрувати панну і не піти за прикладом супутників. Він убрав костюм і надів маску, що була не блідіша від його обличчя.

Скінчивши те діло, вони спустилися вниз. Біля дверей на них чекала коляса, повна конфетті й букетів.

Вони зайняли своє місце у низці повозів.

Важко було собі уявити гострішу зміну. Замість похмурого і безмовного видовища смерті П’яцца-дель-Пополо обернулася веселою і галасливою оргією. Маски натовпами збігалися з усіх усюд, вискакували з дверей, вилазили з вікон; з усіх вулиць виїжджали повози, напхані п’єро, арлекінами, доміно, маркізами, транстеверинцями, блазнями, лицарями і селянами; усе це галасувало, вимахувало руками, жбурляло яйця з борошном, конфетті, букети, сипало жартами на своїх і чужих, знайомих і незнайомих, і ніхто не мав права ображатися — усі відповідали реготом.

Франц із Альбером скидалися на людей, яких припровадили до шинку, щоб розвіяти їхню тугу, і які, п’яніючи, почувають, що минуле помалу огортає імла. Вони ще були під владою того, що допіру побачили, та потроху перейнялися загальними веселощами, їм почало здаватися, ніби глузд їхній ось-ось затьмариться, їм кортіло з головою поринути в цей гамір, у цю юрбу, у цей несамовитий вихор. Жменя конфетті, яку жбурнули із сусіднього повозу на Морсера, засипала Альбера і його супутників, він відчув, як кольнуло в шиї й у незахищеній частині обличчя, наче в нього кинули сотню голок, і воно змусило його взяти участь у загальній битві, до якої долучилися всі маски, що зустрічалися їм дорогою. Як і всі, він теж звівся у бричці й, із усією доступною йому силою і спритністю, заходився теж кидати в сусідів яйцями і драже.

Розпочалося шалене змагання. Згадки про страту геть зникли із думок обох друзів. Барвиста, мінлива, запаморочлива картина, що була в них перед очима, поглинала їх до останку. Що ж до графа Монте-Крісто, то він, як ми вже казали, під час тої страти ні на хвилину не губив спокою.

Уявіть собі довгу гарну вулицю Корсо, облямовану від краю до краю ошатними палацами, де всі балкони обвішані килимами і всі вікна задраповані, а на балконах і у вікнах триста тисяч глядачів — римлян, італійців, чужинців, що поприбували з усіх кінців світу, суміш будь-якого шляхетства — шляхетства крові, грошей таланту, — гожі дівчата, приваблені мальовничим видовищем, нахиляються з балконів, висовуються з вікон, засипають усіх конфетті, а їм відповідають букетами, повітря насичене драже, що падає униз, і квітами, що летять угору, а на хідниках пливе безтурботна, гуляща юрма в найбезглуздішому вбранні: простують велетенські головки капусти, бичачі голови, що, мукаючи, хилитаються на людських ногах, пси на задніх лапах; аж раптом, у всьому тому сум’ятті, під зсунутою на лоба маскою, наче ото зі спокуси святого Антонія, що примарилася Калло, на мить з’являється гоже личко якоїсь Астарти, за якою кидаєшся слідом, та на шляху тобі стають якісь меткі біси, як ото ті, що маряться ночами, — уявіть собі все це, і ви матимете бодай якусь уяву про те, що таке карнавал у Римі.

Після того, як вони двічі проїхали вулицею Корсо, граф скористався зупинкою повозів і попросив у своїх супутників дозволу покинути їх, лишивши колясу в їхньому розпорядженні. Франц звів очі й побачив фасад палаццо Росполі. У середньому вікні, запнутому білим полотном із червоним хрестом, видно було блакитне доміно, у якому Францова уява відразу ж намалювала гожу незнайомку, яку він бачив у театрі Арджентіна.

— Панове, — сказав граф, виходячи з коляси, — коли вам набридне бути акторами і закортить стати глядачами, не забудьте, що на вас чекають місця біля моїх вікон, а доти орудуйте моїм кучером, колясою і слугами.

Ми забули сказати, що графів кучер був убраний чорним ведмедем, точнісінько як Одрі у «Ведмеді й Паші», а лакеї, що стояли на примостках, були вбрані зеленими мавпами; у їхніх масках були пружини, і за допомогою них вони корчили гримаси перехожим.

Франц подякував графові за його люб’язну пропозицію, що ж до Альбера, то він саме засипав квітами колясу, де сиділи вельми грайливо вбрані селянки.

Як на лихо, потік повозів знову рушив уперед, і поки його понесло до П’яцца-дель-Пополо, то коляса, що так зацікавила Альбера, попрямувала до Венеційського палацу.

— Бачили? — запитав він Франца.

— Що? — запитав Франц.

— Ото ту колясу із селянками?

— Ні.

— Шкода! Я певен, це чарівні дівчата.

— Ото лихо, що ви в машкарі, — сказав Франц, — адже це слушна нагода винагородити себе за ваші любовні невдачі!

— Сподіваюся, карнавал таки чимось винагородить мене, — напівжартома, напівсерйозно відказав Франц.

Усупереч Альберовим надіям, день минув без особливих пригод, якщо не брати до уваги декількох зустрічей із тією колясою. Під час однієї такої зустрічі чи то випадково, чи, може, й ні розв’язалася Альберова маска.

Тоді він ухопив усі квіти, що лишилися в нього, і оберемком жбурнув їх у колясу.