Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

казенної горілки, тож ніхто навіть не наважувався поставити спиртне на білу скатертину. На столі було дванадцять страв: від грибної юшки з макаронними виробами, через горох з капустою, гречаний пиріг, бездрожжова випічка і вареники з капустою та грибами і до смаженого коропа. Коли ми вже подарували один одному подарунки, найкращі для дітей і найскромніші для себе, я міг піти до стодоли старого Брися, де нещодавно пережив хвилі піднесення. Друзі вже чекали.

– Я маю самогон, – привітався Пшемек, показуючи бідончик. – Батько вже накачався, на месу, думаю, мабуть і не підніметься.

– Ну то, веселих свят, друзі, – сказав Мітек, роздаючи нам кухлі. – Сьогодні у нас хоч закуска є.

Кожен захопив щось із домашнього столу, тому на дошці, встановленій в якості імпровізованого столу, перед нами були смаколики прямо з нашої Білгорайщини.

– Прозяки[11] – мріяв Мітек. – Моя мама їх не робить.

– Ну, вона ж тутешня, так що й звідки їй це знати, – відповів я. – Нібито ніякої філософії, борошно, яйце, скисле молоко, поставити в піч і все.

– Знаю, знаю.

Мєтек махнув рукою, взявши один прозяк завбільшки з свою долоню і з насолодою понюхавши.

– Для мене пиріг з кашею – це клас, – сказав Пшемек. – А якщо ще з грибним соусом, так цимес.

– А мені короп, – відповів я. – Ніколи він не смакує так, як у Різдво. Мама його тримає всю ніч в молоці з цибулею, а потім мокає в яйце і сухарі, і нехай світ пропаде, як це добре. Де там червоний борщ чи грибна юшка, кутя чи вареники з капустою та грибами.

– Я також маю компот, щоб запивати, – повідомив нам Пшемек, показавши літрову пляшку від молока з густою рідиною всередині.

– Так що бенкетуємо, - розпорядився я.

– Ну так, можливо, це востаннє, – сказав Мєтек.

– Це ж чому? – запитав я.

– Ну, через рік ти будеш з дружиною, – відповів він. – І, може, і татусем теж. Як ти думаєш, твоя Аліція пустить тебе після вечері до нас на самогонку?

– Заспокійся, – відповів я. – Не дуже вже я й поспішаю до весілля.

– А як дитинка знайдеться? – запитав Пшемек, наливаючи самогон по кухлях.

– Вчора вночі в селі таки вило, – сказав Мєтек. – Але теж щось страшно стогнало. Стара Мацеєва, мабуть, клепала "Радуйся, Маріє" до самого ранку, бо думала, що це розкаяні душі голосили під дахом комори.

– У її віці можна тільки від болю стогнати та нарікати, – відповів я, червоніючи, чого, на щастя, мої приятелі не могли помітити.

Ми разом засміялися і підняли кухлі для тосту.

– Будемо сподіватися, що це не остання така зустріч, – сказав Мєтек.

Алюмінієві посудини тихо стукнулися, самогон лився нектаром у повні шлунки, тепло розходилося по тілу, хотілося жити. Здається, нібито завжди хочеться жити, але сьогодні я можу сказати, що коли ти молода людина, ти робиш це двома способами. Особливо, коли під рукою є друзі з гарним випивкою, а в пам’яті все ще блукає спогад про чарівну ніч із гарною дівчиною.

– Приємно, що вранці струм повернули, – сказав Пшемек, прожовуючи свій прозяк. – Мама могла б напекти пирогів у електричній духовці.

– І радіо послухали, – додав Мітек. – Казали, що добра погода кінчається, і що піде сніг. Залевський сказав, що це буде справжнє біле Різдво. Чарівне, додав він.

– Теж мені, чари на снігу, – пирхнув я. Я не любив зиму. Тут, у горах, навіть найменший снігопад робив життя нестерпно важким.

– Тоді за біле Різдво, – скомандував Пшемек, негайно наповнюючи наші кухлі.

І так ми випили невеличкий бідончик самогону, і в голові, треба признатися, міцно зашуміло. Можливо, в автобусі, який віз нас цього року до костелу, не відчувалося чарівної атмосфери Різдва, але аромат самогону був настільки сильним, що вікна не могли замерзнути. Ну, як я вже згадував, мій батько уникав алкоголю, але він був достойним винятком. Решта місцевих жителів глушила горілку, компенсуючи середній показник по країні за мого тата, матір, двох моїх сестер і брата і за всіх інших дітей у селиші.

Автобус рухався повільно, бо після дощу, який лив з самого ранку, залишився лише спогад у вигляді крижаної покриви, який нам забезпечив старий добрий Дід Мороз. Водій обережно під’їхав до костелу у Вниках, хоча ми належали до парафії в Барцинку, і сказав, що далі не їхатиме, бо дуже слизько. Коли ми зійшли, в небі затанцювали перші сніжинки.

Привілей молодості — це не тільки потай від батьків пити самогон чи бавитися на сіні з коханою, а й стояти в церкві в самому заду, біля дверей, а отже, я був першим після кінця меси, хто вхопився за ручку дверей, які, ймовірно, ще пам’ятали Грюнвальдську битву, і вийшов назовні. Сніг падав, як божевільний, і весь світ перетворився на білу картинку, наче хтось і справді застосував магію.

– Дивіться, а ще зранку йшов дощ, – сказав один із тих, хто виходив із церкви. – Ніби на весну повертало.

– Залевський не брехав, – сказав Мєтек, дивлячись угору й висолопивши язика, щоб зловити кілька сніжинок.

Люди перед церквою ще бажали один одному святкові побажання, плескали один одного по плечах, обіймалися, цілували один другого в щоки. Діти швиденько зробили гірку, а на порозі стояв парох і благословляв тих, хто йшов. Неважливо, хто з Вників, а хто з нашого селища, на Різдво усі були братами. Через деякий час, коли здавалося, що святкова атмосфера зникне, як кіт із холодного двору, священик заспівав гарну пісню Серед нічної тиші та перед невеликим кам’яним костелом в маленькому селі біля Карконошів. Коли пролунали останні слова колядки, а люди з ентузіазмом аплодували та гукали: "Веселих Свят", Аліція підійшла до мене й поцілувала в щоку.

Ісусе, навіть Мстивий, як хотілося жити!

Ми нарешті попрямували до автобуса, радісні, з червоними від морозу та самогону щоками. Я відчув, як хтось схопив мене за руку, це була Аліція, весела і щаслива. Незважаючи на те, що наші руки були закриті вовняними рукавичками, я відчував її тепло, яке, ймовірно, сягало аж до мого живота. Здавалося, що так ходити ще недоречно, я лише збирався попросити її батьків видати за мене їхню доньку, може навіть на другий день Різдва. Бабуся обіцяла передати мені свою обручку. Вона вирішила, що краще, щоб молода дівчина