Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

– Тоді йдемо далі, – сказав Подима.

– Ну, у всякому разі, я спочатку деякий час служив у Варшаві, але коли з'явилась потреба тут, я відразу переїхав, і так сталося, що я мав з’явитися в Єлєній Гурі першого січня тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року. . Я вибрав відпустку і поїхав провідати сім'ю на свята. Потім у мене був план влаштуватися в місті перед початком служби.

– Але погода зіпсувала плани, – сказав Сукєнник.

– Зима століття, – відповів Ришь, киваючи головою. – І сьогодні, з цими сучасними сніжними плугами та широкими дорогами, будь-який сніг може паралізувати країну, а тоді? За одну ніч випало майже метр снігу. Температура різко полетіла вниз, від плюса до двадцяти градусів морозу. Крім того, були хуртовини, шторми, і країна просто замерзла. Народна влада дуже сміливо інформувала про боротьбу зі стихією, але значно менше героїчно цю боротьбу провадила. Особливо маленькі села на кінці світу були відрізані від цивілізації, електрики не було багато тижнів. А селище лежало на справжньому кінці всього.

– Мені аж холодно зробилося, – з усмішкою сказав Сукєнник.

– Ненавиджу мороз, – відповів Ришь і потягнувся до пляшки з водою.

– Ви згадали Антчака, – продовжив допит Подима. – Ви провели з ним Різдво.

– Так, – швидко відповів Ришь.

– Ваша родина?

– Правильно. Батьків брат.

– А пан носить інше прізвище?

– Коли я пішов до міліції, то через сентимент змінив його на дівоче прізвище матері.

– Тож Антчак – ваша родина. І заразом - один із постраждалих.

– Можна й так сказати, – з невпевненістю в голосі відповів Ришь. Скільки вони знали? Це питання могло бути підступним.

– Але не перший?

– О, ні.

– Це почалося "пастушій" месі?

– Точно так, – відповів Ришь. – Святвечір пройшов спокійно, а потім майже все селище відправилося до меси. У дитинстві ми їздили на велосипеді, на возі чи на санях, залежно від погоди, але тоді в селі жив хлопець, який був шофером ПКС[8] і починав свій маршрут з Вників через Барцінек до Єлєньої. По-сусідськи. На ніч ставив автобус на подвір’ї, ну і забрав усіх охочих, бо в костелі у Вниках служили "пастушу" месу.

– І що там сталося? – запитав Сукєнник.

– На месі - нічого. Все найгірше почалося на зворотному шляху.

Поліцейські поглянули на нього з очікуванням, це був момент, до якого вони весь час вели.

Він також.

РОЗДІЛ 7

Тиха ніч, сніжна ніч

Рік 1978

Костел у Вниках мені не подобався. Завжди в ньому було до біса холодно і якось так мертво, зовсім не так, як у храмі, може, через той хрест із фігурою Ісуса Христа, величезний і такий натуральний, було враження, що Спаситель ось-ось розплющить очі, а потім спуститься на кам'яну підлогу і почне мститися за заподіяні кривди, загладжувати гріхи цього світу. Про цей костел і мешканців Вників говорили різне, що це небезпечне місце, що люди заздрісні, а сам храм місцеві жителі називали Костелом Христа Мстивого[9]. Не знаю, чи все це було правдою, мабуть, ні, і, на мою думку, вся ця неприязнь до місцевих походила з того, що вони жили тут століттями і не були вивезені до Німеччини, а ми, знову ж таки, прибули зі сходу під час операції по переселенню "Вісла". Ми були сусідами, які походили з двох різних світів, і просто не могли за одну ніч змінити себе та традиції, якими керувалися всілякі наші дії.

Мої напівзаплющені очі відкрилися з радістю, коли з вуст пробоща прозвучало: "Йдіть з миром Христовим", що означало кінець тієї частини меси, що зветься "розісланням", на що я полегшено зітхнув. Спогади про вечерю на Святвечір прогнав шум голосів, які в унісон промовляли "Нехай Богові буде слава", і ми могли рушати додому.

Загалом це був гарний день перед Різдвом з традиційною вечерею за родинним столом. Перед тим тато привіз з лісу зрубану ялинку, яку ми прикрасили різними оздобами, які, в основному, виготували мої молодші брати і сестри. Янголята з пряжі, пофарбовані срібною фарбою зірочки з гнутого дроту, горіхи, пофарбовані золотом, яблука і навіть кілька справжніх ялинкових кульок різних кольорів, які тато встиг звідкись роздобути. Але справжньою рідкістю був набір різдвяних вогників із різнокольорових лампочок, які світилися так яскраво, що могли залити теплим світлом усю велику кімнату нашого будинку. Поки що ми встановили на гілках справжні свічки, але довелося докласти чимало зусиль, щоб не підпалити ялиночку.

Чарівності додавала присутність дядька Яна, який наказав мені називати його по імені, а під час забою коропа показав мені, як правильно точити ніж, щоб я міг належним чином доглядати за своїм складаним. Вранці тато і дядько принесли гарну ялинку, яку вони поставили на підставку з зітханнями та кількома матюками під ніс, ялинку прикрашали серед вереску, сміху та сварок молодших братів і сестер, навіть струм повернувся, і по радіо можна було почути різдвяні пісні. Дідусь дістав із шафи свій коричневий програвач, змахнув пил зі своєї колекції звукових листівок[10] із колядками, і по будинку спочатку залунала пісня "Бог народжується" у виконанні гурту "Мазовше".

Ми прибули сюди зі сходу, з району Білгорая. Півтора десятка сімей переселенців, до яких приєдналося ще декілька також з околиць Фрамполя та всього Розточчя. Спочатку ми були недовірливі й налякані, злі на владу й увесь світ за те, що забрали у нас батьківщину й перенесли нас, як небажаного пішака на дошці, на чужину, на колишню німецьку землю. Я маю на увазі, що сердилися мої батьки, дідусь і бабуся, тому що нам, дітям, було байдуже. Проте злість пішла, треба було жити.

Протягом тридцяти років у життя поселенців з’являлися люди  зі сторони, як-от мати Мєтека, яка була місцевою, з Барцінка, і все це призвело до суміші традицій, поведінки та звичаїв. Бабуся ще говорила трохи смішно, протягуючи і пом’якшуючи слова, тато і мама – значно менше, а я – зовсім "по-міському", як сміялася бабуся.

Були також різні звичаї щодо самого Святвечора, хоча б, пиття щось міцнішого в цей особливий день. Одні пили під рибку в час вечері, інші лише після її закінчення, небагаточисленні чекали повернення з різдвяної меси. У нашій хаті пили мало, мій батько зберігав у погребі на полицях зі старих дощок наливку та фруктове вино, я ніколи не бачив у його руках