read-books.club » Детективи » Селище, Міхал Шмеляк 📚 - Українською

Читати книгу - "Селище, Міхал Шмеляк"

23
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Селище" автора Міхал Шмеляк. Жанр книги: Детективи / Бойовики. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Селище, Міхал Шмеляк» була написана автором - Міхал Шмеляк, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Детективи / Бойовики".
Поділитися книгою "Селище, Міхал Шмеляк" в соціальних мережах: 

В маленькому селищі під час "зими століття" гинуть люди: дівчата, хлопці, навіть сім'ї. І ррзслідування не закінчуєтьтся навіть в наші дні.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 71
Перейти на сторінку:

МІХАЛ ШМЄЛЯК

СЕЛИЩЕ

Видавництво: SKARPA WARSZAWSKA  Sp. z o.o., Варшава, 2023

Перекладач Марченко Володимир Борисович,  2024

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Мара

Рік 1978

 

Темрява заповзала до домівки, заповнюючи липкою чорнотою всі кути, що не освітлювались розхитаним світлом лампи. В ній залягли всілякі потвори цього світу, про це можна було й не сумніватися, бо ж і де все це паскудство мало ховатися, як не власне там, в місці, вдень доброму, а після настання ночі – злому. Духи, які по ночах сідали на грудях, вомпеже, що люблять хльостати теплу кров, виючі ночами демони чи з'яви, літаючі разом з грудневими вітрами та гамселячи у вікна. Всі вони бажали тепла людського життя, бо власного не мали, прокляті істоти, що висмоктують мерзну кров, а очі у них – наче лід.

О так, вони були там, собацюри, але лампа їх відлякувала, ґніт ставав коротшим, а гас, здавалося, закінчувався надто швидко. А що станеться, якщо дідусь присне і не наповнить лампу, або закінчиться гніт? Чи будуть вони кидатися на нас, встромляти свої ікла в наші м’які гортані, плямкати від захвату, пити кров і насолоджуватися легкою їжею?

Може, то не лампа і не світло, а голос дідуся стримував їх? Тому що він знав їх, бачив їх багато разів, його маленькі очі, оточені клубком зморшок-павутинок, бачили стільки всього, і хорошого, і поганого. Кожна дідусева сива волосинка була розповіддю про те зло, яке він бачив, і, очевидно, він бачив його багато. І зараз він про це говорив.

– Сто років буде назад, як це відбувалося, – сказав старий після того, як довго дивився на палаючий в пічі вогонь. – Я ще не народився, але батько мені розповідав, а він тільки те, що бачив, говорив.

Дідусь знову замовк і не зводив очей з мурованого сірим камінням устя печі, залитого жвавим полум’ям. Стрибали і танцювали, тупо і бездумно, як завжди з язиками полум'я, але без них людина б замерзла, ось що. Тому навіть дурні речі можуть бути корисними. Листопад мало не подарував їм літо, давно такого не було, потім пішли дощі, ніби хтось у небі хтось спустив ставок, а грудень приніс морози, спочатку без снігу, але в полях вже біліло, тому ми просто повинні були сидіти в халупі і слухати.

– Зима теж була суворою, почалася в листопаді і тривала до травня. Одного дня було сонячно і радісно, ​​другого – темно й морозно. Якби було по-божому: спершу було холодно, а потім на калюжах утворився лід, то всі б знали, чого чекати, а так, прийшло і все.

– І тоді так вило? – запитав Петрусь, ще підліток.

Вся справа була в тому, що, як морози почалися, вночі щось страшно вило, змушувало всіх затамувати подих під піринами, щоб не спокусити нечистого і не заманити додому. Коли наставала темрява, і місяць піднімався високо в небо, роблячись все більш тонким, миттєво селом розлягалося виття. Коли хтось виходив перевірити, що це виє, наставала тиша.

– Вило, – підтвердив дідусь і переніс на Петрика погляд, сумний, втомлений, частково закритий більмом.

– І що? – питає той, як дурний братик, як дитина, хоч йому вже шістнадцятий рік іде, так що розум має бути.

– А знаєш, Петрусю, чому взимку бувають довгі ночі? – запитав дідусь.

– Ні, – відповідає той.

– Бо влітку чоловік наповнює комору, то мусить цілий день ходити, орати, садити, збирати врожай. Тоді йому вистачить запасів до весни, йому і його худобі. Взимку ж жнивує все погане. Зима для них. Але нам холодно, нам мороз. Це застереження не висувати носа за двері, сидіти в теплій хаті й чекати весни. Бо взимку вночі за вікном погано.

– Ніяк злого не видивишся, – відповів Петрусь.

– Бо ми не звикли до такого видовища, – терпляче відповів дід. – Бог був мудрий і, щоб позбавити нас від таких страхів, він наносить на вікна іній і малює на них гарні квіти. Немає сенсу дивитися на світ і пронизувати очима темряву, тому що нічого не побачиш. Подивіться на квіти, каже Бог, який вам їх намалював, а потім лягайте спати. Ви вдома в безпеці. Є багато знаків, що біс взимку близько, тільки дурні дивляться і не бачать.

– Яких знаків? – запитала Естерка, старша з моїх сестер.

– По-перше, ніч довга, щоб демони могли вільно полювати, бо вдень сплять. Однак від цього вони страшенно голодні, тому що, прокинувшись влітку, вони не встигнуть як слід дупу почухати і потягнутися, як ніч закінчується, і пора лягати спати.

– Це так, – погодилася Естерка. – А що ще, дідусю?

– От хоч би таке, що влітку, як воду з криниці набереш, вона холодна, аж зуби зводить, це так?

– Так, – підтверджує мій тато. – Істинно так.

– Але воду можна черпати і взимку, навіть якщо був такий мороз, що птахи мерзли в повітрі, що траплялося.

– Бувало, – знову вставив батько.

– Бо взимку пекло наближається і гріє все в землі, тому вода в криниці не замерзає.

– Так, вірно, – погодився батько, а всі останні кивнули.

– А який злий найстрашніший? – спитав Петрусь. – Той, що так виє.

Дід повернув голову до печі, ніби мав щось прочитати з полум’я, якусь правду. Може, й правда, що довге життя занотовує свою мудрість у щось ефемерне, як вогонь, і лише старі люди можуть прочитати це, хто його знає. Молодь не марнує часу, дивлячись у вогонь, вона вічно за чимось біжить, поспішає, не має часу на мудрість.

– Це не він, це вона, – через деякий час тихим голосом промовив дідусь.

– Вона? – в один голос запитали дівчата.

– І називають її "Мара", – сказав дідусь. – Але раніше її звали Шмерцихою.

– І що вона робить? – спитав Петрусь.

– Вона приходить із першим морозом, щоб ноги її, з гострих, як ножі, кісток, не в’їлися в м’яку землю. І жнивує. Аж до першого тепла, і немає такого, щоб дивилася, кого забрати, хоч найбільше любить стару кров, тому й приказка: "старий радий, що після березня живий". Однак не буде зневажати ні молодою дівчиною, ні рослим селянином, ні підлітком.

– А діти? – запитала Естерка.

– До маленьких дітей смак в неї теж є, – сказав дідусь, змушуючи малих короїдів згорнутися калачиком.

– А звідки дідусь усе це знає? – запитав я.

Старий схилився

1 2 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Селище, Міхал Шмеляк», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Селище, Міхал Шмеляк"