Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Коли навіть кран проти тебе
 

Є речі, які ти не помічаєш, поки в домі є чоловік. Не тому, що він усе робить. Ні. А тому що він може це зробити. Або міг би. Або принаймні повинен був би — хоча б теоретично.

Кран на кухні капав. Уже другий тиждень. І не просто капав. А робив це з викликом, з натиском, із дратівливою регулярністю, яка, здавалося, спеціально обирала найтихіші моменти — ніч, ранок, коли я нарешті могла посидіти з кавою.

Кап… кап… кап…

Я поставила чашку з-під йогурту під струмінь. Вона наповнилась. Потім я замінила її каструлею. Потім — мискою. Потім просто перекладала рушник. І от сьогодні вранці — я не витримала.

— Та скільки можна! — сказала я вголос, ніби кран мене почув.

Ніхто, звісно, не почув. Окрім кота. Але він тільки пирхнув і повернувся на бік.

Колись я б просто набрала Антону. І, можливо, він би не приїхав. Але принаймні зробив би вигляд, що знає, що робити. Він міг написати: “Питай у Саші — він сантехнік” або “Я зроби фото, я подивлюсь”. І ця обіцянка — навіть якщо нічого не змінювалось — давала ілюзію опори.

А тепер — нема ілюзії. Є лише кран. І я. І кіт, який на мої емоції зреагував лише позіханням.

Я написала Наталі.

— Слухай, у тебе нема перевіреного сантехніка?

— Ха! Перевіреного? Це як “перевірений чоловік”? Немає, але дам одного. Він нам ванну ставив.

— Нормальний?

— Ну, як тобі сказати… не п’є. Уже плюс.

Я усміхнулась. Наталі — мій фільтр по життю. Якщо вона радить, значить, хоча б не псих.

Вона скинула контакт. Записала: “Олег Сантехнік. Відповідає з другого разу. Терплячий.”

Я подзвонила. Гудки. Один, два… і тиша. Відключено.

Я глибоко вдихнула. “Ну звісно”.

Вирішила погуглити. Знайшла ще кілька оголошень. Подзвонила першому.

— Алло, слухаю, — сказав голос із таким тоном, ніби я йому борщ зіпсувала.

— Добрий день. У мене капає кран…

— Я зайнятий.

— Але…

— До побачення.

“Клас”, — подумала я. “Може, зробити диплом сантехніка і самої себе рятувати?”

Вдруге подзвонила Олегу. І він взяв трубку.

— Так, слухаю вас.

— Добрий день. Мене звати Маша, у мене проблема з краном. Капає. Постійно. Уже тиждень.

— Змішувач який?

— Слухайте, ну… металевий. Сріблястий. Круглий. З крутилкою.

— Фото скиньте у Viber.

Я зробила фото. Надіслала. Через хвилину — відповідь.

— Можливо, ущільнювач. Можу завтра. З 12 до 17.

— Це… якесь конкретне 12, чи “ближче до вечора”?

— Як піде. Я вам подзвоню за годину до виїзду.

— Добре.

Я поклала слухавку з відчуттям… перемоги? Чи то “ну подивимось”?

На наступний день я встала рано, прибрала на кухні, навіть витерла плиту — хоч її майже не було видно, але якщо вже сантехнік ітиме через мій дім, то хай думає, що я богиня чистоти, а не втомлена мати, яка три дні не мила голову.

12:00. Тиша.

13:00. Тиша.

14:17. Дзвінок.

— Це Олег. Я буду за годину.

Я кивнула. Нікому. І побігла переодягатися з халата в щось умовно пристойне.

О 15:35 у двері подзвонили. Олег був… звичайний. Сумка, куртка, борода. Без зайвих слів зайшов, глянув, відкрутив, посварився з якоюсь гайкою, щось пробурмотів.

— Треба замінити. У мене є, — сказав він і почав працювати.

— Вам води дати?

— Не треба. Я швидко.

Я сиділа в кутку кухні, мовчала, іноді поглядала на нього. Чомусь мені було… дивно. Це мій дім. А чужий чоловік стоїть у мийці, і я не знаю, що сказати. І ніхто не гарантує, що він не зламає ще щось. І ніхто не прийде і не допоможе.

Але він не зламав. І навіть не втік.

Через 20 хвилин усе було зроблено.

— Все. Готово. Я залишу номер. Мало що.

— Дякую. Дуже.

— Тримайтеся, — раптом сказав він і пішов.

Я закрила двері, притулилась до неї й подумала: “Ну, я й справилась. І ніхто не приїхав. І ніхто не врятував. І ніхто не дзвонив Антону. А я справилась”.

І саме тоді я зрозуміла: це нова реальність. І я нею не злякана. Я нею живу
 

Пральна машина на межі
 

Здавалося б — ну от і все. Кран полагоджено, сантехнік не виявився маніяком, кіт знову спить на своєму місці, світ повернувся у спокій.

Я навіть заварила собі чай. Справжній. Не той, що «залишок з вчора», а новий, з м’ятою. Сіла на диван, зробила ковток і…

«Ту-ту-ту-ту-тууууу» — пролунав дикий, дрижачий звук з ванної.

Я завмерла.

— Ні. Тільки не зараз.

Я встала, повільно, як у фільмі жахів, і пішла туди.

Пральна машина. Моя вірна стара «бошка», якій уже років десять. Вона греміла так, ніби всередині не білизна, а двигун від трактора.

Я відкрила двері й побачила, що вона не віджимає. Вода стоїть. Барабан крутиться, але звук… це був звук апокаліпсису.

— Та ну… — видихнула я.

— Ну за що?..

У той самий момент у голові промайнуло:

Колись би я просто написала Антону.

І він би… ну, зробив вигляд, що щось знає. Може, навіть написав би номер когось. Або сам подивився б. Або приїхав на вихідних, в шортах і з викруткою. І ми б посварились, бо він не так щось зробив, а потім помирились. А зараз…

Я лишилась із машиною наодинці. І гуглом. І мамою.

— Пап, а ти не пам’ятаєш, де ми ту пральну купували?

— Ой, доню, я звідки знаю. Їй же вже сто років. Може, час нову?

— Час. Але в мене — не час.

Я написала Наталі.

— Маш, ну не плач.

— Я не плачу. Я вже ридаю.

— Виключи. Вийми білизну. Вичави вручну.

— І що далі?

— Подзвони в сервіс.

— Та я не знаю, який сервіс!

— Зараз знайду. Скинь марку і модель.

— А можна я скину сльози і крик?

У той момент я відчула, як мозок перегрівається. Здавалось, я одночасно і сантехнік, і психолог, і мама, і адміністратор побутових катастроф.

Я знайшла інструкцію. Десь у шухляді з усім. Та, де батарейки, шнури, ліхтарик і одна сережка, яка не має пари.

Інструкція була французькою. Я — ні.