Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

Є моменти, коли життя не просто змінюється.

Воно зносить дах.

Після тієї розмови з Антоном щось у мені клацнуло. Як перемикач. Усе. Досить. Я більше не оберігаю. Я більше не мовчу. Я більше не прикидаюсь, що все нормально.

І ця енергія — гнів, образа, відчай, бажання вирватися — вона як вогонь.

І якщо його не скерувати в дію — він просто спалить тебе зсередини.

Я вибрала — діяти.

Я почала бігати ще частіше. Зранку, вдень, увечері.

Під дощем, під сонцем, іноді навіть у піжамі й кросівках.

Я могла прокинутись о п’ятій, просто від того, що в голові звучала одна фраза:

«Біжи, Машо».

І я бігла. До себе. Від болю. Через себе.

Їсти не хотілось.

Зовсім.

Мене питали:

— Маш, а ти що, на дієті?

— Ні. Я на гніві.

І цей гнів працював краще за будь-якого нутріціолога.

Перші мінус три кілограми я помітила випадково. Влізла в ті джинси, що «на потім». Ті, що лежали у другій кучці. І застібнулись.

Я стояла в дзеркалі, дивилась на себе — ще не нову, але вже не ту.

І в голові виникла фраза:

«А може, ще трохи? А може, ще бігти?»

Паралельно — я поринула в роботу.

Приміщення в нас уже було. Те саме, яке ми готували ще тоді, до всього. Меблі ми теж купили раніше — частину знайшли на розпродажах, частину подарували знайомі. Але тоді воно було просто… залом.

А зараз — це було моє місце сили. Тут усе ожило. Я переставила меблі, повісила нові легкі фіранки, додала рослин і зробила приємне тепле світло. Усе — своїми руками, з музикою в колонках і мокрим волоссям після чергової пробіжки.

Наталі допомагала дистанційно. Надсилала ідеї для постів, тексти для реклами, макети афіш. Іноді вночі скидала голосове:

— Маш, а що як зробити марафон для сором’язливих? Танцювальний детокс!

І я з посмішкою відповідала:

— Ти все ще мій найкращий маркетолог. Навіть через кордон.

Я — готувала зал, розробляла розклад, відповідала на повідомлення клієнток.

— Маш, а давай зробимо «Танцювальні суботи» для мам?

— Та давай! І з чаєм після!

— А давай придумай курс для тих, хто соромиться?

— О! «Танцюй, як ніхто не бачить»!

— А давай на 14 лютого зробимо танець «люблю себе»?

— І з шампанським!

І ми робили.

За місяць ми провели перший майстер-клас.

Було 8 жінок.

Танцювали, сміялись, пили чай, плакали під кінець.

— Я думала, я ніколи вже не стану перед дзеркалом і не зненавиджу себе, — сказала одна з них.

І я стояла поруч — у легінсах, з мокрим чолом, і думала:

«Я повертаюсь. І я — не одна».

Мене впізнавали. На вулиці.

— Ви Маша? А ви ж…

— Та сама.

— Боже, ви так змінились! Ви так схудли! Що ви робите?

— Розлучаюсь і біжу. Дуже рекомендую.

І ми сміялись. Але я знала — це не про тіло. Це про світло в очах, яке повернулось.

Мінус 5 кілограмів. Потім ще три. Потім ще чотири.

Я не рахувала. Я просто жила.

У мене знову з’явились щоки. Точніше, щелепа. Шия. Талія.

Моя косметика знову переїхала на туалетний столик. Креми — для шкіри, а не просто «що лишилось від дитини». Парфуми — не для когось, а для себе.

І коли я вранці дивилась у дзеркало — я вже не відверталась. Я підморгувала собі.

— Привіт. Я скучила за тобою.

Наші групи зростали.

Ми почали планувати «Танець мами й дитини», «Групу для сором’язливих», «Танці після розлучення», «Free Body»…

Наталі придумала слоган:

«Ми не худнемо — ми звільняємось»

І це було правдою.

Я почувалась так, ніби в мені завівся мотор.

Я писала бізнес-план уночі, після пробіжки.

Розробляла абонементи. Відповідала всім клієнткам.

Шила штори в зал. Обирала гірлянди.

Писала «Топ-5 причин почати танцювати після розлучення».

Знімала Reels.

Готувала чай.

І все це — на одному диханні.

Люди навколо не розуміли.

— Маш, що з тобою? Як ти тримаєшся?

А я не трималась. Я летіла.

Нарешті. Вперше.

І було не страшно.

Було… по-справжньому.

Через два місяці я схудла на 18 кілограмів.

Мій зал став місцем, куди приходили плакати, сміятись, обійматись, згадувати, як це — жити.

Моя донька сказала:

— Мамо, ти стала як фея.

І я подумала — а може, я й правда магічна?

Бо я вижила.

Бо я зібралась.

Бо я не зламалась.

А ще — бо я почала жити для себе.

І знаєш, що найсмішніше?

Іноді я думаю:

«Дякую, Антоне».

Бо без цієї зради, без цієї ночі, без усіх цих сліз —

я б так і не зустріла справжню себе.

А вона — краща за всіх.