Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Вже майже на виході з цього поселення, на стовпі висіло декілька людей та один скелет. І на відміну від трупів людей, повішених на мотузці, скелет рухався. Ожилі скелети, кажуть, часта картина на кладовищах Імперії та деяких інших країн. Він здригувався та намагався на мене напасти, але відсутність рук цьому ніяк не допомагала.

Схоже, місцеві побили його списами та прив'язали там задля забави. Він стукав своїми зубами так, наче понад усе хотів саме спробувати моєї плоті на смак. В очницях можна було розгледіти ледь помітне сяйво блакитного кольору. Це наштовхнуло мене на думку, що цей скелет при житті міг бути магом.

Мені невідомо скільки поверхів мали ці лабіринти під Євіанною, але відчуття були такі, наче ця подорож займе більше часу, ніж від Сірих Птахів до Імперії. І про масштаб цих тунелів свідчили також і звуки, що я почула пізніше. Це був звук води, чи може навіть правильніше сказати, що це звук стрімкої великої річки. Шум від неї глушив так, що я б не почула власних кроків, навіть якби захотіла.

Тунель, по якому я йшла, вивів мене на підземну річку. Судячи зі стін стелі та берегів річки, то вона теж була продумана тими, хто заклав Євіанну. Юрія казала, що та річка, яка обходить Євіанну з усіх сторін, також протікає і під містом та вимиває з-під нього всі нечистоти. Вочевидь, саме для цього ця підземна її частина й існувала. Як доказ тому, вздовж річки, у стелі над нею, були отвори, з яких зливалося те, що робило цю річку такою смердючою.

Через річку проходив досить широкий кам'яний міст, до якого я і пішла. Якби не кристали, що були тут повсюди, іншого берега я б не побачила. Деінде можна було розгледіти людей, що ловили рибу в цій річці. І що дивно, вони все ж щось діставали з води своїми сітками. Як правило це були тіла тварин, людей, чи ще чогось мені невідомого, що тільки могли скидати сюди жителі міста.

Але іноді це справді була риба. Прямо в мене на очах двоє чоловіків витягли щось схоже на велику щуку, яку вони ледь утримували. Побачивши мене поруч, вони обидва зашипіли на мене, наче дикі налякані тварини. Та це можна було лише побачити, бо сам звук глушила річка. В їхніх поглядах не було того розуму, що мав бути у людей. Втім і повністю безумними їх не назвеш. Вони настільки прискіпливо на мене дивилися, що ледь не випустили назад у воду свою здобич.

Я вирішила залишити їх, пішовши в один із тунелів, в якому сходи вели ще нижче. 

Чим глибше я спускалася, тим голоснішим був поклик Першого Бога, і тим менше було здорового розуму в людях, що мені траплялися. В них було безумство, що робило з них істот жалюгідніших за будь-яку тварину. Вони кидалися один на одного, хапалися за зброю через найменшу причину та весь час розступалися переді мною. Те, що лежало під Євіанною, робило їх безумними, а зелені спалахи Заброди лише посилювали це.

Проходячи через ще одне, вже навіть не розуміла яке за рахунком, поселення, я мала можливість спостерігати за зляганням цих нелюдів прямо серед вулиці. Незалежно від статі чи віку, вони кидалися один на одного та не стримували себе. І все це під незрозумілі мені слова та огидний сміх… Саме такий сміх наближався до мене зі спини, і припинився лише коли я пробила естоком голій жінці череп. Її збуджені очі відразу ж втратили життя, а на її тіло одразу ж накинулися інші. Справжня огида навколо, що її бачиш очима, чуєш вухами та вловлюєш носом.

Я поспішила далі, залишивши цих жалюгідних потвор позаду. 

— На твоєму місці, я б їх повбивала, — промовила Тарія, вийшовши з темряви, як тільки я віддалилася якомога далі від тих недолюдей. На ній була нова сіра сукня. — Маю похвалити твоє терпіння.

— Не в терпінні справа, Таріє, а в тому, що я не хочу забруднити цей одяг. 

— Тепер вже і я відчуваю присутність залишків Першого Бога, — промовила вона. — Але я не відчуваю так добре, як ти. То скажи мені, як довго тобі ще йти, за твоїми відчуттями? 

— Тиждень, може два… Може і декілька годин, — невпевнено сказала я. — Вся проблема в заплутаності цих коридорів. Вони не поспішають мене вести вниз. Ти бажаєш побачити його залишки? Підеш зі мною?

— Не горю бажанням тинятися з тобою цими місцями та бруднити одяг, а особливо йти туди, де він лежить. Якщо підійду занадто близько, то відчуваю, що щось погане станеться зі мною. Його злоба, що лишилася в ньому, направлена в тому числі й на мене, через ту зраду. Інакше б я тобі допомогла туди потрапити.

— То чому тоді не допомогла потрапити до Імперії?  — запитала я. — Твої слуги-чорти сказали, що вони цього не можуть. А ти можеш?

— Тоді б ти не стала тою, ким є, — відповіла вона посміхнувшись. — Ти стала сильною та дорослою. Готовою до того, щоб не втратити розум від поклику Першого Бога ще на кордоні між Князівствами та Імперією. Твоє щастя, що не допомогла уникнути такою важливої, нехай і жахливої, для тебе подорожі.

Нічого думати про те, чого не змінити. В чомусь Тарія була права, адже ця подорож, від Сірих Птахів до Імперії, зробила мене сильнішою та, чого вже замовчувати, дала не тільки погане. Я подорожувала з друзями, зустріла Деяна та й отримала свій есток, який не дав мені померти. 

— Якщо його залишки зводять з розуму, то як тут змогли побудувати таке місто та підземелля? — запитала я.

— Можу лише припустити, що на той момент його кістки ще були покриті плоттю. М'ясо та шкіра богів відмирає дуже довго, і має можливість утримувати щось, на зразок впливу його кісток. І звісно ж, я поняття не маю, як хтось міг прийти сюди та взяти до рук його кістку, щоб зробити з неї зброю. Мабуть, лише якесь божество могло б наважитися на це та пережити.