Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

— Таріє, я не зовсім розумію, що саме там маю зробити, — промовила я чесно.

— Я теж, — відповіла вона здвигнувши плечима. — Думаю, ти зрозумієш це на місці. Але будь готова до всього, що тільки можеш собі уявити. Ніхто не допоможе тобі там. Я  так зовсім не зможу це зробити. Всі безуміють від впливу його залишків, і навіть уявити собі не можу істоту, що зможе уникнути такої долі.

— Якщо втрачу розум, постарайся, щоб я не прожила довго, — промовила я та пройшла повз Тарію, залишивши її позаду.

Витрачати час на розмови, бажання не було. 

— Цього я не буду обіцяти, — почулося ззаду, де вже нікого не було.

Все нижче і нижче, поверх за поверхом — поклик змушував мене похитуватися, а в очах почало двоїтися. І коли я перестала бачити побудовані тунелі, а на заміну їм прийшли печери, безумство починало мене наганяти.

Я постійно вбачала у всьому обличчя знайомих мені людей, що кривилися від агонії. Їхні крики змушували затуляти вуха, а есток в моїй руці тремтів, наче відчуваючи бажання поєднатися з чимось. Довелося повісити його на ремінь.

 Я постійно падала через мокре каміння, що вкривало печери, не знаючи скільки часу проводила лежачи. Наче на якийсь час втрачала пам’ять, забувала, що саме робила зовсім нещодавно. І лише з часом я почала звикати до цього, адаптуватися. Мені ставало легше, наче моє тіло навчилося протистояти цій отруті Першого Бога. Але я розуміла, що це лише тимчасово, і коли я підійду до нього ще ближче, це може повторитися.

Востаннє, коли не втрималася на ногах, я досить сильно вдарилася головою. Повільно підвівшись з холодного каміння, я зняла з поясу есток, після чого марно спробувала знайти в темряві той кристал, що освітлював мені шлях. Чи то через таку кількість часу, чи може в цьому стані я залишила його десь та пройшла досить далеко, але його світло було для мене втрачене.

В повній темряві я почала зрізати естоком своє волосся, що тяглося за мною. Навколо відчувався запах гнилого м'яса, і можна було намацати мертвих людей, різних потвор, монстрів… Мабуть, в безумстві, я вбивала їх протягом цього довгого часу.

Тоді я втратила контроль над цим тілом, над своїм розумом.

Було зрозуміло, а від того і боляче, що минуло багато років, і тепер вже в цьому світі, а не іншому. Юрія та Ігор, я була впевнена, досі згадували про мене з болем на серці.

Прокорчившись в безумстві, я провела тут забагато часу, але досі мала йти далі. Орієнтуючись лише на поклик та виставлений вперед есток. Наосліп я йшла повільно, проходячи день за днем, іноді натикаючись на глухі кути та повертаючись назад. Але зрештою я побачила світло.

Це були великі печери, що змушували спершу прикривати свої очі. По їхніх стінах росли гриби, що я їх бачила у людей, які жили вище. А також можна було побачити кристали, що світилися в темряві. Саме такі й носили ті люди. Ці кристали лежали під грибами, наче плоди під деревом. Я взяла декілька з собою, заодно перевіривши чи кров Морени досі зі мною. Вона ще мені знадобиться, а тому я зраділа її наявності.

Повсюди також лежали скелети, в основному людські. Чи самі вони сюди пішли, чи їх хтось послав, як колись обезумілий імператор послав війська в Заброду, але знайшли вони тут лише смерть.

Я теж виглядала не сильно краще за них. Одяг на мені був порваний та майже згнив. На моєму животі одяг був відсутній, наче хтось відкусив його разом зі шматком мого тіла, але саме тіло не мало жодного шраму чи рани. Можна лише здогадуватись, що відбувалося зі мною в момент безумства, коли я на роки забула, ким була.

З думками про це, я пішла далі. 

Печера ставала все ширшою та вищою, і в кінці її я натрапила на провалля в землі. Це була наче викопана кимось яма, дна якої не було видно. Та дивлячись туди, я відчувала, що між мною та Першим Богом більше не було перепон. Його кістки лежали там, де він колись впав, пробивши собою поверхню землі.

Стіни провалля виглядали так, наче по них можна було злізти, було де ухопитися руками та куди поставити ногу. Але я вирішила діяти інакше. Взявши міцно в руки пляшечку з кров'ю Морени та перевіривши, чи міцно тримається на протрухлому ремені есток, я розбіглася та стрибнула в безодню. 

Скільки часу я падала? В пітьмі, що огорнула мене, це було неможливо зрозуміти. Кожної миті я очікувала відчути удар об дно, але падіння продовжувалося. Часом я навіть сподівалася, що не переживу цього, але потім ці думки зникали, варто було лише пригадати ту щасливу частину свого життя, де я проводила час із Ярополком та Міленою, Юрією та Ігорем, Адріаною і Деяном. 

Задумавшись про ті щасливі дні, я навіть не зрозуміла, що впала на тверде каміння, втративши свідомість, чи то від удару, чи може від близькості до Першого Бога, що знову звів мене з розуму. 

Але я прийшла до тями не відчуваючи, що моє волосся стало довшим. І схоже, що тілу Діани просто потрібен був час, щоб відновитися.

Пляшечка з кров'ю досі була в моїх руках, а есток лежав поруч. Кристали, що світилися, допомагали бачити лише на декілька кроків уперед, але далі за цю відстань темрява була як туман. Настільки темно, що нічого не було видно, але я відчувала необхідний напрямок.

Поклик змушував мене йти на нього. Крок за кроком, моє тіло слабшало, але я продовжувала йти на цей поклик. Відчуття смертельного холоду в лоні змушувало кривитися від болю, але я все ж переставляла ноги. Спершу прямо, потім повзучи на колінах, а потім ледь підтягуючись однією рукою, хапаючись за все, що могло мене витримати. Відчуття страху, розпачу, всіх поганих емоцій, проникало в мене із темряви.