Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Всі ті, кого не приймали у зовнішньому світі, були змушені спуститися під землю. Ці мутанти, як їх називають у Вищому Місті, плодяться тут із такими ж, як вони самі, збільшуючи кількість істот, що лише схожі на людей. І все це серед відходів, які також бувають і магічними.

Мабуть, найдивніше, що я побачила в скупченні будинків, в одному із широких та високих приміщень, було те, що в одного хлопця, років дванадцяти, було дві голови. Вони обидві розмовляли, та обидві проводили мене поглядом. 

Подібні скупчення халуп нагадували невеликі села, а запах у них стояв неймовірно жахливий. Йшла я тримаючи в руці есток, щоб відлякати охочих на мене напасти.

Година за годиною, я йшла широкими та вузькими коридорами. Смолоскип я давно викинула, тепер маючи лише той слабкий кристал. Я намотала мотузку на пальці так, щоб кристал тримався там, для більшої зручності. 

З часом я почала помічати їхню їжу. Тут майже не було чогось, що можна зустріти на вулицях Євіанни. Вони їли якісь дивні гриби, що світилися в темряві. Але ніде не було видно, щоб вони їх вирощували. Можливо, вони це робили в будинках, щоб ніхто їх не вкрав.

Було просто неможливо забути, що під містом жив кримінальний світ. Мені час від часу траплялися вбиті люди, а часом вагітні молоді дівчата, що явно були такими не за своїм бажанням. Здавалося, що людське життя в такому місці було варте не більше за шматок гриба.

— А-а-а! — пролунав чоловічий крик десь попереду. Він відбивався від стін коридору та йшов прямо до мене, закінчуючись відлунням десь позаду.

Всім навколо було майже байдуже на крик, наче це звична для них справа. А я прискорила хід. Не тому, що збиралася врятувати когось, скоріше, просто з цікавості. Тим паче, що мені туди по дорозі. 

Крик продовжувався і ставав все тихішим, хоча це слабшання і не сильно відчувалося, бо я підходила все ближче до його джерела. Побачене мене не сильно здивувало. На поверхні Євіанни храмовники та варта з орденами полювали на тих монстрів, що прокинулися від зелених спалахів. Але тут, під землею, вже монстри полювали на людей. Над чоловіком з роздертою до органів спиною, стояло щось схоже на людину покриту шерстю, але з довгими кігтями на пальцях. Здалеку можна було б також подумати, що у цієї істоти була борода, але це були щупальця навколо рота. Вони рухалися, а з них стікала свіжа кров.

Воно дивилося на мене не звертаючи особливої уваги, скоріше як на якогось спостерігача. Вочевидь воно звикло до того, що ніхто йому не заважатиме насолоджуватися своєю здобиччю. Монстри жили та полювали серед підземної Євіанни, і місцеві жителі навіть не тікали звідси. Продовжували жити тут, якою б великою не була небезпека опинитися для когось їжею. Втім, судячи з того, що я бачила дорогою, вони й самі не проти скуштувати когось зі своїх, їм не звикати до страху бути з'їденим. 

Істота видирала органи з чоловіка, поїдаючи їх один за одним. Він із благанням дивився на мене, але його вже ніщо не врятує. Життя стрімко покинуло чоловіка, а я обійшла його та монстра стороною, наскільки це дозволяв цей коридор. Я поступово віддалилася, слухаючи із темряви позаду хрускіт кісток та плямкання. Колись я чула подібне у своєму минулому, і тоді це сильно мене лякало. А тепер ці звуки були кращими, ніж мертва тиша.

Ще за декілька годин спуску по коридорах та сходам, я вийшла на справді великі приміщення. В одне з таких могли поміститися цілі села, що можна було зустріти не землях Об'єднаних Князівств. Це було більше схоже на цивілізацію, ніж те, що я бачила до цього. Навіть можна було вирізнити серед людей вартових, що тримали в руках списи.

Всюди було світло від малих, а іноді великих, кристалів, тому мої очі не одразу звикли до такого. Я ловила на собі погляди всіх, йдучи вулицею цього поселення.

Ці приміщення витримували на собі таку кількість землі та саму Євіанну не просто так. Минуло дуже багато років з моменту їхнього будівництва, і лише магія могла захистити та зміцнити каналізації та катакомби міста. 

Стеля теж була обліплена кристалами, що створювало дивний ефект, наче над тобою зоряне небо. Та милуватися ним у мене не вийшло занадто довго.

— Хто це є? — запитав один із вартових, які підійшли до мене та перегородили дорогу. — Чого прийти?

— Я прийшла ззовні, — відповіла я, здивувавшись дивній манері мови. — Просто спускаюся нижче і не планую тут лишатися.

Мабуть, життя тут справді було сильно відокремлене від іншого світу, раз навіть мова зазнала змін. Чоловіки, що мали нездоровий вигляд, як і всі тут, переглянулася та наставили на мене списи. 

— Плати датки, — сказав один із них, схоже, головний. 

Мова злегка відрізнялася, але зрозуміти їх було просто. От тільки, якщо я заплачу їм податок, то чи не спробують вони мене після цього вбити та забрати все інше? Вочевидь так і мало статися, судячи з їхніх поглядів. Та все ж я спробувала по-доброму.

— Тримайте, — сказала я та кинула їм по одній монеті, вирішивши не торкатися до них.

Вигляд у них був просто огидний.

На мій подив, вони не стали біля мене затримуватися і пропустили мене далі. Мабуть, в цьому поселенні існував якийсь закон, і той, хто за цим законом слідкував. Але якщо такі збирачі податків траплятимуться мені ще, то грошей може і не вистачити. Втім, ніщо не заважало мені діяти по-поганому.