Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

Як приємно, в мені намагаються знайти щось хороше, але я вже не хочу тут нікому подобатися.

- Віддаю перевагу людям. З ними можна поговорити. І до птахів небайдужа.

Діворсен невдоволено пирхнув, що дало мені зрозуміти: він за столом теж присутній.

- А як щодо котів? - Енріела чи топить мене, чи кидає рятувальний круг, я не розумію.

- Декого знаходжу дуже милим, - відповідаю ухильно, не розуміючи, про яких котів ми зараз говоримо.

- Хотіла колись завести кота?

Та що за дивна розмова за обідом?

- Не думала про це. Ми досі про тварин говоримо? - дивлюся в очі Енріелі, бічним зором помічаю усмішку на обличчі Енді, він уже сміється.

- Мила, розслабся, все гаразд. Вони тебе перевіряють, - мій хлопець каже через стіл, а я здивовано ляскаю очима.

- Ми що на оглядинах? Коли вже я зможу ставити запитання? - Мені невесело, роздратування наростає. На цей момент мені вже все одно, не хочу нікому подобатися, не хочу буду зручною, я прагну залишити цей будинок.

- Ти можеш питати про все, люба, - Енріела каже тоном психолога.

- Коли ми з цим закінчимо? Навіщо цей цирк? Я хочу зустрічатися з Енді, а не з Дієном.

-Ти біжиш попереду паровоза. Ми з тобою проведемо ще два дні разом, - Діен накрив мою долоню своєю, чим викликав роздратування в особі брата.

- Я думав, питання будуть ґрунтовнішими. Не дуже кмітлива, хлопці. Енрі, я можу вже зайнятися своїми справами замість цього фарсу? - Діворсен прагне піти так само, як і я.

- Якщо я не можу бути призначеною одному з них, то чому я тут? - Встаю зі свого місця, щоб порівнятися з очима батька сімейства, дивлюся на нього в очікуванні.

- Це питання не до мене, дівчинко.

Діворсен відважив уклін і пішов. Серце з моїх грудей ось-ось вистрибне.

- Есмо, будь ласка, потерпи ще трохи, - Енді дивиться на мене з турботою.

- Я не хочу тут бути. Я хочу піти.

- Ну що ж, ходімо, малятко, - Діен подав мені руку, вже тягне з дому.

- Я не хочу з тобою йти. Відпусти мене, - гарчу на старшого.

- Діене, залиши її, - Енді сказав це в один голос з матір'ю. Енріела заступилася чи то за мене, чи то за Енді – я не зрозуміла. Мою руку розтиснули сильні пальці.

- У нас незвичайна сім'я, як ти помітила, - до мене заговорила Енріела.

- Не применшуйте! У вас божевільна родина. І я не впевнена, що хочу стати її частиною, - кажу надто відверто, а варто було б скромно мовчати.

- А вже хтось пропонував? - Кольнула в саме серце.

- Ні.

- Ну, може, не так вже все серйозно…

Добили, як лежачого собаку.

- Я йду.

Кинула з образою погляд на Енді і попрямувала до дверей.

- Будь ласка, Есмо, залишись, - мені дорогу перегородив чоловік, якого я вже почала вважати своїм. - Вони тебе перевіряють на міцність, - обіймає мене, шепоче на вухо.

- Я хочу додому, у безпечне місце, де мене ніхто не ображатиме.

- Ен, вистачить її лапати. Іди до мене, малятко, я тебе теж обійму, - і мене вже перетягують на себе другі руки, знову відчуваю обійми, але зараз скоріш терплю їх.

- Ходімо на вулицю! – чую веселий голос Енріели за спиною. – Така чудова погода!

Як уміло в цій сім'ї вдають, що все, що відбувається – норма. Ось ми вже на галявині, милуємося природою, мило посміхаємося один одному, хоча моє обличчя зараз швидше гримасує. Я почуваюся білою вороною. Мене ніби приклеїли до картинки не там.

Енді розмовляє з Дієном, бачу, що між ними розгоряється суперечка.

- Ну і що! Потрахалися разок, було досить непогано... Вона гаряча!

- Ти – кретин! Есма – моя!

До нас з Енріелою долетіли уривки розмови, і мене пересмикнуло. Енді знає, що вчора з Дієном була не я, але його все одно це злить. На щастя, Енріела не стала ставити мені запитань. Я рушила у бік братів, але вона зупинила мене короткою фразою:

- Вони самі розберуться.

Старший Девіль взагалі ігнорує те, що відбувається. Читає журнал, сидячи в плетеному вуличному кріслі. Брати вже всерйоз б'ються, щось кричать один одному, заламують руки.

- Добре, давай! - До нас долетів голос Енді.

Несподівано одяг на обох братах змінився. Замість суворих костюмів на кожному тепер шорти та футболка.

У руках Діена з'явився арбалет. Моє серце зробило кульбіт, глухо і болісно. Я вже біжу до них, проігнорувавши рекомендацію матері не втручатися. Переді мною знову прозора стіна, і я ледь не врізалася в неї чолом.

- Діене, не треба, будь ласка! – кричу на весь голос.