Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Ого, — сказав Ларрі. — А глянь сюди, Френні!

Кажуть, що двома людськими гріхами є гординя й ненависть. Чи так це? Я обираю для себе вважати їх двома великими чеснотами. Відмовитися від гордині й ненависті — значить сказати, що змінюєшся заради блага світу. А прийняти їх, дати їм вихід — річ благородніша: цим ти кажеш, що світ повинен змінитися заради твого блага. У мене попереду велика пригода.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

— Це плід глибоко збуреного розуму, — мовила Френ. Їй стало холодно.

— Такі думки до добра людину не доводять, — погодився Ларрі. Він швидко гортав до початку. — Гаємо час. Подивимося, що тут можна зрозуміти.

Жоден з них точно не знав, чого очікувати. У «Головній книзі» вони читали тільки гасла в рамочках і вряди-годи щось із основного тексту, який, здебільшого через закручений стиль Гарольда (комбінація складносурядного і складнопідрядного речення, як видається, була придумана спеціально для Гарольда Лодера), не говорили їм нічого або майже нічого.

А от початок книги став для них повним шоком.

Щоденник починався від самого верху першої сторінки. Вона була акуратно позначена цифрою 1 у колі. Там був відступ — єдиний на всю книгу, наскільки могла сказати Френні, якщо не рахувати гасел у рамочках. Вони прочитали перше речення, тримаючи книгу посередині, як діти в хорі, — і Френ вигукнула: «Ой!» — здавлено, приглушено — і відсахнулася, затуляючи рота рукою.

— Френ, ми мусимо взяти цю книгу, — сказав Ларрі.

— Так…

— І показати її Стю. Не знаю, чи має рацію Лео щодо того, що вони на боці темного чоловіка, але як мінімум Гарольд небезпечно налаштований, у нього щось із психікою. Тут же видно.

— Так, — знову сказала вона. Френ відчула слабкість, наче от-от зомліє. То ось як закінчилася та історія зі щоденниками. Немовби вони й раніше це розуміла, ще відтоді, як побачила той брудний відбиток… і вона намагалася втриматись і повторювала про себе: «Не зомліти, не зомліти».

— Френ! Френні! Ти як?

Голос Ларрі. Здалеку, здалеку.

Перше речення в «Головній книзі» Гарольда було таке: «Великим задоволенням для мене цього дивовижного постапокаліптичного літа буде вбити містера Стюарта Хуя Собачого Редмана; ну і, можливо, її я вб’ю також».

——

— Ральфе! Ральфе Брентнере, ти вдома? Агов, є хто вдома?

Вона стояла на порозі, зазираючи в будинок. Мотоциклів у дворі не було, тільки збоку стояло два велосипеди. Ральф би її почув, але тут ще є німий. Глухонімий. Можна кричати до посиніння, він не відповість, а все одно цілком може бути тут.

Перекидаючи торбу для закупів з руки в руку, Надін посмикала двері: вони були незамкнені. Зробила крок у дім із дрібної мжички, що сіялася надворі.

Опинилася в маленькому передпокої. Чотири сходинки вгору — кухня, а сходи вниз — там підвал, і Гарольд казав, що там мешкає Андрос.

Зробивши щонайприємніший вираз обличчя, Надін пішла вниз, придумуючи на ходу, який привід назвати в разі, якщо він буде там.

Я зайшла просто в дім, бо не думала, що ти почуєш стукіт. У нас тут дехто хоче знати, чи буде пізня зміна з обмотуванням тих двох моторів, що вибухнули? Тобі Бред нічого не казав?

Унизу було дві кімнати. Одна — спальня, проста, як келія. Друга — кабінет. Там був стіл, велике крісло, кошик для сміття, шафа з книжками. На столі валялися папірці, вона ліниво переглянула їх. Більшість мало що означали — то, певне, була частина розмови, яку вів Нік («Я так вважаю, але, може, його варто спитати, чи нема простішого способу?» — було написано на одному з них). Інші, здається, писалися для себе — нагадування, думки, усякі дрібнички. Кілька з них нагадали їй рамки в Гарольдовій книзі, що їх він називав «Дороговказами до кращого життя» із саркастичною посмішкою.

На одному було написано: «Поговорити з Ґленом про торгівлю. Чи знає хтось у нас, як починати торгівлю? Дефіцит товарів, так? Чи модифікована ділянка якогось ринку? Навички. Це має бути ключове слово. Що, коли Бред Кічнер вирішить продавати, а не давати безкоштовно? Чи лікар? Як із ним розраховуватися? Гм-м-м».

Інший: «Захист громади — процес двобічний».

Ще інший: «Щоразу, коли ми говоримо про закон і порядок, мені всю ніч сняться страхіття про Шойо. Бачу, як вони помирають. Як Чайлдресс кидає свою вечерю по камері. Закон, закон, що робити з тим чортовим законом? Смертна кара. От іще весела думка. Коли Бред увімкне електрику, через який час хтось почне проситися на електричний стілець?»

Вона відвела погляд від папірців — неохоче. Такою дивовижею було бачити записи, що їх залишив чоловік, який думав виключно письмово (один із її викладачів у коледжі любив казати, що мисленнєвий процес ніколи не може бути повним без висловлювання), але її справу тут було вже завершено. Ніка вдома немає, нікого немає. Затримуватися — це без причини випробовувати долю.

І Надін пішла нагору. Гарольд казав, що, можливо, вони зустрінуться у вітальні. То була велика кімната з товстим пухнастим килимом винного кольору, де чільне місце посідав вільно розташований камін, димар якого кам’яною колоною йшов у стелю. Уся західна стіна була суцільним вікном із величним краєвидом на хмарочоси. У такій кімнаті Надін почувалася помітною як на долоні. Вона знала, що вікна тоновані і зовні видно тільки відображення, як у дзеркалі, але психологічно все одно була наче на видноті. Вона хотіла закінчити швидко.

У південній частині кімнати вона знайшла те, що шукала, — глибоку шафу, в якій Ральф не наводив лад. У глибині висіли пальта, а в далекому кінці за трифутовим[120] шаром лежала мішанина чобіт, рукавиць і вовняних зимових речей.

Вона швидко дістала з торби харчі. Вони слугували тільки камуфляжем, їх було зовсім небагато. Під бляшанками з томатною пастою і сардинами лежала коробка з-під взуття, а в ній — динаміт, приладнаний до рації.

— Якщо в шафу покласти, все одно спрацює? — питала вона. — Чи додаткова стіна пом’якшить вибух?

— Надін, — відказав Гарольд, — якщо ця штука спрацює, а я не маю причин сумніватися, то вона рознесе і будинок, і більшу частину гірки навколо. Постав її де хочеш, щоб до зборів не помітили. Шафа годиться.