Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

— Мабуть, — сказала Френ, — але нам потрібна якась легенда. На випадок чого.

Ларрі хитро посміхнувся:

— Може, запропонуємо передплатити журнальчик, якщо хтось із них буде?

— Бугага, Ларрі.

— Ну, ще можемо сказати їй, що електрику ввімкнули. Якщо вона вдома.

Френ кивнула.

— Так, це, мабуть, годиться.

— Не обманюй себе, Френ. У неї виникли б підозри, навіть якби ми їй сказали, мовляв, прийшли розповісти, що нам явився Ісус Христос і він зараз гуляє поверхнею міського водосховища.

— Це якщо вона в чомусь винна.

— Так. Якщо в чомусь винна.

— Ходімо, — мовила Френ після недовгих роздумів. — Пора.

——

Легенда не знадобилася. Гучний стукіт спочатку в парадні, потім у чорні двері переконав їх, що в Гарольда справді нікого немає вдома. І на краще — що більше Френ думала про їхню легенду, то менш переконливою вона їй здавалася.

— Як ти заходила? — спитав Ларрі.

— У підвальне віконечко.

Вони обійшли будинок, і Ларрі безуспішно смикав його, а Френ стояла на сторожі.

— Може, ти туди й пролазила, — сказав він. — Але зараз тут замкнено.

— Та ні, воно просто заїдає. Давай-но я.

Але їй так само не вдалося. Колись між її першим походом сюди і цим моментом Гарольд міцно його замкнув.

— Що ж робити? — спитала вона.

— Розіб’ємо.

— Ларрі, він же побачить.

— Ну і хай бачить. Якщо йому немає чого ховати, то подумає, що то діти бавилися, лазили порожніми будинками. У нього ж будинок і правда наче порожній: жалюзі опущені. А якщо має що ховати, то розхвилюється — і так йому й треба. Правильно?

Вона з сумнівом поглянула на нього, але зупиняти не стала. Ларрі зняв сорочку, обгорнув нею руку і розбив вікно. Скло з дзенькотом попадало всередину, і Ларрі намацав ручку.

— Ну ось, — він смикнув її, і вікно від’їхало вбік. Ларрі проскочив і розвернувся, щоб допомогти Френні. — Обережно, дівчинко. Будь ласка, ніяких зривів вагітності в підвалі Гарольда Лодера!

Він узяв її під пахви та обережно поставив на підлогу. Вони роззирнулися по ігровій кімнаті. Набір для гри в крокет стояв, наче мовчазний вартовий. На столі для повітряного хокею валялися шматочки кольорового дроту.

— А це що таке? — сказала Френ, піднявши один із них. — Тут цього раніше не було.

Ларрі знизав плечима.

— Мабуть, Гарольд мишоловку винаходить.

Під столом стояла коробка, і він її дістав. На ній було написано: «ПЕРЕНОСНА РАЦІЯ ДЕЛЮКС — РЕАЛІСТИЧНА, БАТАРЕЙКИ В КОМПЛЕКТ НЕ ВХОДЯТЬ». Ларрі відкрив коробку, але вже й за вагою було зрозуміло, що вона порожня.

— Рацію збирає замість мишоловки, — зауважила Френ.

— Та ні, це не набір. Такі штуки вже готовими продаються. Можливо, він її якось модифікував. На Гарольда це схоже. Пам’ятаєш, як Стю бурчав, який у них прийом поганий, коли вони з Гарольдом і Ральфом ходили шукати матінку Ебіґейл?

Вона кивнула, але ці шматочки дроту чимось усе одно її непокоїли.

Ларрі кинув коробку назад на підлогу і сказав те, що пізніше йому здасться найбільшою помилкою в житті.

— Та нехай, — мовив він. — Ходімо.

Вони піднялися сходами, але цього разу двері нагору були замкнені. Вона глянула на нього, Ларрі знизав плечима.

— Ну, коли вже зайшли… ага?

Френ кивнула.

Ларрі кілька разів штовхнув двері плечем, щоб відчути, де засув, а потім штурхонув з усього маху. Почулося різке металеве клацання — і двері розчахнулися. Ларрі нахилився і підняв вибиту деталь з лінолеуму.

— Можу оце назад вставити — і він ніколи не здогадається. Якщо викрутку знайду.

— Та нащо цей клопіт? Він же вікно побачить.

— І то правда. Але якщо двері будуть у нормальному стані, то він… Чого либишся?

— Звичайно, поставиш назад, обов’язково. Тільки як же ти його з підвалу замкнеш?

Він подумав і сказав:

— Ух ти ж, нема гірше, як хитра баба, — він кинув деталь на кухонний стіл «Форміка». — Ану ж бо, гляньмо під камінь.

Вони пішли в темну вітальню, і Френ відчула, як наростає її тривога. Минулого разу в Надін не було ключа. А цього разу, як повертатиметься, то вже матиме.

А якби вона повернулася, їх би спіймали на місці злочину. Ото був би злий жарт, коли б першою маршальською справою Стю було б заарештувати власну жінку за вламування.

— Воно, так? — спитав Ларрі.

— Так. Постарайся якнайшвидше.

— Але є все одно велика ймовірність, що він поклав його деінде.

Гарольд так і вчинив. Але Надін поклала книгу назад під камінь. Ларрі й Френ про це нічого не знали. І коли Ларрі відсунув неприкріплений камінь, у заглибині під ним лежала книжка, на якій золотом виблискували слова «Головна книга». Обоє подивилися на неї. У кімнаті раптом стало жаркіше, темніше, задушливіше.

— Ну от, — сказав Ларрі, — милуватися будемо чи читати?

— Ти, — сказала Френ. — Я її і в руки не візьму.

Ларрі взяв записник із заглибини й машинально змахнув із нього пил. Став наздогад гортати. Написано було фломастером — із тих, які продавалися під задерикуватою назвою «Гардгед»[119]. Ним Гарольд міг писати дрібними, чіткими літерами — почерком людини надзвичайно сумлінної, можливо, одержимої. Абзаців не було. Береги по лівому і правому краях лишалися крихітні, але постійні, настільки рівні, наче їх провели під лінійку.

— Та тут три дні читати, — сказав Ларрі й став гортати книжку з кінця.

— Потримай, — сказала Френ і, простягнувши руку, перегорнула зо дві сторінки.

Тут рівномірний потік слів переривався жирно наведеною рамкою. У ній було щось на зразок гасла:

Іти за своєю зіркою — це визнавати владу певної іншої Сили, певного Провидіння; проте чи не може бути так, що акт руху власним шляхом — то є корінь ще більшої Сили? Твій БОГ, твій ДИЯВОЛ має ключ від маяка; я боровся з цим так довго й тяжко останні два місяці, але кожному з нас він дав відповідальність за НАВІГАЦІЮ.

ГАРОЛЬД ЕМЕРІ ЛОДЕР

— Вибач, — зізнався Ларрі. — То не для мого розуму. А ти щось тут розумієш?

Френ поволі похитала головою.

— Це так, мабуть, Гарольд каже, що йти за кимось — справа не менш почесна, ніж вести. А щодо гасла — то не думаю, що воно перевершить твердження: «Хто не марнує, той і не бідує».

Ларрі продовжував гортати книжку задом наперед і