Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Якщо я просто вип'ю крові, то стану тою, ким мала б бути Морена в цьому світі, а якщо піду до Першого Бога, то на мене чекала невідомість. Можливо його поклик зведе мене з розуму, або ж я заблукаю на довгі роки в катакомбах та печерах під містом. Втрачу сама себе, стану звіром, помру як та, ким я є. Від цього я схопилася за голову, після чого спробувала розібратися в думках. 

— Перекажи Тарії, що я вирушаю до нього, — сказала я підвівшись з-за столу. 

— Ти не знаєш, що на тебе там чекатиме, — промовив великих розмірів білошерстий чорт, що колись був відомий мені як Марко Рудий.

— Байдуже, я готова на все, лише б тільки здихатися від цієї порожнечі. Можливо, мої інстинкти мені підкажуть, що робити.

— Я не зможу тебе відмовити, так? — промовив він. — Я скажу їй, і наглядатиму за Ігорем та його коханою, поки житимуть вони, чи поки житиму сам, Діано. Заради тебе самої, чи Мілени та Ярополка, я зроблю це. Якщо вже ти прийняла таке рішення, то можеш йти туди зі спокійною душею. 

— Дякую, — сказала я та вийшла з будинку й підійшла до коня, залишивши Рудого стояти в порожньому будинку.

Коли смертельно хворому на якусь мить стає краще, всі сподіваються, що це його порятунок. Але це все смерть, що просто дає можливість забути про страх, перед тим, як забере своє. Так і я, заливала цю порожнечу ціллю дістатися до будинку моєї бабусі та коханням, сподіваючись, що це полегшить мої відчуття. Але це було лише щось схоже на передсмертне полегшення. 

Осідлавши коня, я погнала його вулицями Середнього Міста, сама не знаючи куди. Я шукала спуск в каналізацію, чи щось, що привело б мене під землю.

Люди, в яких я запитувала дорогу, дивувалися, чому це людина в такому багатому одязі шукала щось подібне, але завжди вказували шлях. Зрештою я знайшла те, що шукала. Десь серед міста, де вже не пам'ятала дороги назад, я побачила вхід до каналізацій міста. Старовинна потріскана червона цегла вказувала на давність цих конструкцій.

Це були важкі двері, зі збитим на них замком, сходи за якими вели кудись глибоко під землю. Я одразу ж пригадала як мені розповідали, що під Євіанною є своє, окреме від іншого світу, життя. Я почала спускатися в темряву, прямо на слабке світло, що доносилося знизу. Звідти йшов сирий та затхлий запах, а ще, з кожним моїм кроком, доносилися голоси. 

Спустившись, мабуть, метрів на сто, я опинилася в невеликому приміщенні, в три сторони з якого йшли коридори. В самому приміщенні було декілька чоловіків в лахмітті, яким я завадила про щось розмовляти. По обличчях було видно, що чесності в них як грошей в собаки. В рухах вони тримали смолоскипи.

— Ди, як одягнена багато, — сказав один із них. — Заблукала?

Я добре розуміла, до чого все може йти, тому вирішила не затримуватися біля них. Діставши три монети, я підійшла до них та вихопила в них з рук смолоскип, в заміну віддавши гроші. Здивування так і завмерло на їхніх обличчях, коли я пішла в середній коридор. Саме в ньому сходи вели ще нижче.

За спиною почулася сварка тих чоловіків через гроші. І судячи з крику, справа дійшла не тільки до кулаків. Схоже, всі гріхи Євіанни стікали в каналізацію, незалежно від того, люди це чи просто нечистоти.

Все, що мені треба було робити, це спускатися все глибше і глибше, орієнтуючись на поклик. Він ставав все сильнішим, а тому, час від часу, і мій стан трішки погіршувався. Але поки цей ефект був слабким, тому я запросто його ігнорувала.

Була лише одна проблема — смолоскип не горітиме вічно. Але в мене було достатньо грошей, а дорогою мені все частіше траплялися великі та малі кімнати, в яких уже жили люди. Зі сміття та всього, що можна знайти, вони зробили собі будинки. Жахливі та ненадійні споруди, серед яких можна було побачити навіть дітей. Та що мене зацікавило більше, так це дивні кристали, що кожен тут носив на шиї, прив'язавши їх до мотузок. Ці кристали трішки світилися. Світло від них було слабке, але його вистачало, щоб бачити куди йдеш.

Я підійшла до одного з будинків, де сиділа худа, наче при смерті, жінка. Так тут виглядали майже всі. Вона поглянула на мене та прижмурила очі від яскравого для неї світла згасаючого смолоскипа. 

— Де можна взяти такий самий кристал як у тебе? — запитала я в неї.

Жінка, коли її очі звикли до світла вогню, поглянула на мене. Її погляд був сповнений ненависті, наче це я була винна в тому, що деякі люди жили бідно. Якщо вже жителі Нижчого Міста ненавидять багатих, то про жителів підземелля і говорити не варто. А одягнена я була багато.

Втім, її сильна ненависть, зникла як тільки я показала їй одну монету. Я вирішила заплатити їй за відповідь, але, мабуть, недооцінила важливість грошей у цьому місці, і жінка моментально зняла з себе кристал на мотузці та віддала його мені, вихопивши монету. Судячи зі світла в її будинку, що більше був схожий на дитячу халупу, він був у неї не єдиний. 

— Дякую, — сказала я їй та пішла далі, але вже за мить зупинилася та дістала есток. — Тільки спробуй, і я тебе вб'ю.

Коли я повернулася до жінки спиною, та дістала кілок та спробувала підійти до мене ззаду. Бідність змусила її спробувати вбити мене та пограбувати. Але коли вона побачила мою зброю, то відступила, наче нічого і не сталося. 

Поки що все навколо було більше схоже на звичайні широкі тунелі, але вже ніяк не на каналізацію, як мені про неї розповідали. Це був справжній лабіринт, в якому можна було зустріти помираючих, мертвих, гниючих заживо людей. В деяких можна було побачити зайві кінцівки чи втрачені очі та пальці.