Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

 Губи пересохли, у горлі утворився клубок. Руки затремтіли, я міцніше стиснула в долоні медальйон, не відводячи від нього очей, а по спині пробіг холодок.

– Ти... ви... ти й моя бабуся?

– Ти все не так зрозуміла, – забираючи медальйон, відповів Скріраніель. – Вона віддала перевагу іншому. Твоєму дідові... Я перестав за неї боротися, поступився... відійшов убік та... опустив руки. А міг... – голос ельфа тремтів, наче ми все ще перебували біля підніжжя Оглашеної і раптово вдарив мороз. – Побажай Ніта, щоб я річки назад повернув, я б повернув. Побажай вона всі зірки світу, я б не замислюючись їх дістав. Я б що завгодно зробив, але їй від мене нічого не було потрібно. Вона ніколи собі не дозволяла перейти межу. Єдиний раз, коли вона попросила про допомогу – це голодна зима в Курчавому. Чи варто говорити, що я відразу зібрав набагато більше, ніж вона просила...

«Ніта...» треба ж. Так її називали тільки двоє людей: дядько Кіндрат, наш голова, з яким я ледь не поріднилася, і відьма Горпина. Для всіх інших бабуся була пані Аконітою.

– На жаль, люди живуть набагато менше за ельфів... Вона старіла і не хотіла, щоб я її такою бачив. А коли повідомили, що вона відбула в Айгроніс... я лише здалеку спостерігав, як ховають кохану... – на його очі навернулися сльози. – Повір, я не зміг би зрадити її пам’ять і своє кохання... Я не замішаний у змові проти тебе.

Пресвітлі боги! Скільки ж йому років? Хто б міг подумати, що бабуся і ельф могли б стати батьками тата, тітки Палажки й... мого рідного батька? Вибач, Аргіно, я погано думала про ельфа! Я помилилася.

– Отже, я маю рацію в одному: невідомий ворог все-таки є, – я не впізнавала свого голосу, в одну мить він став чужим.

– На жаль, – розвів руками ельф. – Це я попросив Василя, щоб він причепив слідопита до плаща Кхибри. Ви молоді й занадто імпульсивні. Якби хтось із вас загинув, я б звинувачував у цьому себе.

Гаразд, спогади залишимо в минулому і повернемося до наших баранів, тобто проклятої королеви.

– Хто така проклята королева? І навіщо вам потрібно будь-що її знайти? – засипала я запитаннями ельфа.

– Гм... Багато років тому вона належала великому воїну Блозз’н’Крухху. Її створили, щоб захищати Грамарха у великій битві. Але ти ж знаєш легенду, що Біртаруон убила його. Маруна не має права мститися, це не в її компетенції, та й занадто дрібно для верховної богині пантеону. І якби вона помстилася богині полювання, то інші боги вважали б це образою. Нікому не потрібна битва богів. Тому боги докладають неабияких зусиль, щоб зберегти мир. Але потрібно ж когось залишити винним у смерті Грамарха. Її гнів упав на Блозз’н’Крухха, звинувативши в тому, що він погано захищав свого пана, через що той загинув. Королеву відібрали й прокляли, ув’язнивши в Колиску Смерті. За те, що не впоралася зі своїм призначенням. А Блозз’н’Крухха стратили.

– Зачекай, – я зупинила жестом промову ельфа. І тут мене немов прорвало: – Королева раніше була дружиною великого воїна Блозз’н’Крухха. До того ж її створили боги, щоб вона захищала Грамарха. Потім королеву навіщось закували в обладунки, щоб вона виграла битву? Вона, що, бойова магиня? Разом із чоловіком билася за Грамарха? Ми ж шукаємо зниклу королеву, дружину Еріка Другого, так? А Маруна вирішила відігратися на Блозз’н’Круссі по саме «не можу» через те, що його дружина не захистила Грамарха? А потім ув’язнила цю нещасну в Колиску Смерті. Рані, здається, що або я, або ти божеволіємо, – я рішуче нічого не розуміла. – Король, що, одружений на небіжчиці? Адже навіть за найскромнішими підрахунками, королеві понад тисячу років! А я голову ламаю, чому Ерік Другий цурається її...

Рані через силу стримував сміх.

– Руто, Проклята Королева – це не жінка. Це – меч.

Ось тобі білочко і горішки в цукрі! Видихай, Руто, з розуму сходять поодинці. Усе гаразд. Значить, меч.

– Лікраніель знав про це?

– Ні. Ми не розповідаємо дітям страшилок про темні мечі. Зараз би саме час розповісти, але він вступив до академії. Там би з книжок і дізнався. Зрозумій, ніхто не міг навіть припустити, що Хранитель із вами заговорить.

– Але чому тоді він запитував мене саме про королеву Лартіони? Як часто вона буває на балах?

– Не думаю, що королева Лузільда дасть себе образити. До того ж Хранитель великий жартівник.

Я видихнула. Не скажу, що стало легше, але все ж таки хоч щось конкретне дізналася.

– Меч дуже потрібен світлій стороні, – ельф насупився і зсунув брови. – Дуже невтішну новину я отримав на світанку від батька. Дві частини медальйона вже з’єднали. Найстрашніші побоювання підтверджуються: хтось хоче закликати Грамарха...

– Але ти казав...

– Я помилився...– перебив мене Рані. – Я думав, що перша частина – Поклик Крові, а виявилося, що остання. Не я розділяв артефакт, призначаючи його частини… – він помовчав. – Ти в страшній небезпеці... і я пам’ятаю про твою ідею. Щойно повернемося до Кришталевої Конюшини, я зроблю те, що обіцяв.

Він не зводив з мене уважних синіх очей. А я думала і зіставляла почуте. І, чого лукавити, дуже хотілося поділитися своїми думками.

– Рані, мені здається, що Гріс навмисно віддав мене Маруні. Ось дивись, коли ми тільки збиралися летіти, він сказав, що вміє робити магом’ячі, а в Смологорську навіщось їх купив. Навіщо він попросив мене зняти захисну стрічку, яку сам же на мене і надів? І... перед цим він навіть не спробував мене захистити перед темною богинею. А коли та поставила умову, то покірливо погодився на неї...