Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Це не він, – відповідь ельфу давалася важко. – Це ми з Іггірією попросили, щоб погоджувався на будь-які умови Маруни та Буретворця. Але зрозумій...

Що він несе? Чи я всього лише приманка. Знову полювання на живця. Я згадала як на мене ловили Зурмса і здригнулася. Я ніколи не забуду ту ніч на цвинтарі. І що, знову?

– Я відмовляюся будь-що розуміти! Ти звинувачуєш Ліка в егоїзмі?! Ти сам егоїст! Індик пихатий! Кажеш про те, що я в страшній небезпеці й одразу ж підставляєш! Як ти там недавно казав? До останньої краплі крові будеш битися?! – я вибухнула від обурення.

– Руто...

– Я не бажаю вислуховувати виправдання! Правильно бабуся Аконіта зробила, що побралася з дідом! Так би все життя вирішувала ваші ельфійські проблеми! Ненавиджу!.. – випалила я йому в обличчя. – Зі мною у Вайге-Нор піде Гера! А ти займайся розкопками, шукай артефакт, якого бракує. Ми з ним удвох впораємося. Не маленькі!

Рані відсахнувся, немов я заліпила йому дзвінкого ляпаса. Мене трясло від злості й образи. Нахабний самовпевнений тип! Мій маленький фамільяр мав рацію – індичкуваті ельфи! Самозакохані й мерзенні! Фу! Навіть години не затримаюся в їхньому «гостинному будинку». Спеціально розмовляли стародавньою говіркою, щоб нас обдурити. Подумаєш, загинула б парочка людей, зате вони б дізналися б, де знаходиться Проклята Королева! Знахідка ціною наших життів!

– Не наближайся до мене! Я не бажаю тебе знати!

– Руто, припини істерику! – прикрикнув він на мене. Я пропустила момент, коли Рані відстебнув флягу і хлюпнув на мене воду.

– Гад!.. – накинулася я на нього з кулаками, шкодуючи, що зі мною немає качалки, краєм ока помічаючи, як ельфи повалили на землю Германа, який кинувся на мій захист.

Але Рані згріб мене в оберемок і пригорнув до себе.

– Заспокойся! Це емоції!..

– Відпусти!..

Але… Що це? Скористався магією. От сволота!.. Повіки стали важкими, тіло перетворилося на тісто, немов його огорнула неймовірна втома.

– Подивися на мене! – наказав він.

Я підняла важкий погляд і втупилася на зрадника. А як ще назвати того, хто постійно ризикує моїм життям?

– Ти ж не хочеш, щоб найманці вбили Германа?

– Ні! – Сволота, ще й шантажує. Б’є по найболючішому.

– Тоді разом вирушимо у Вайге-Нор. Ти можеш що завгодно про мене думати, але я дотримаю слово, дане на могилі Ніти: до останньої краплі крові битимуся за її онуку, за тебе, Руто. Зрозумій, нерозумне дитя, не можна щоб Королева потрапила до рук темних магів. Не можна, щоб хтось із них закликав Грамарха... Невже ти хочеш великої війни, якщо можна обійтися битвою? Невже ти хочеш ховати друзів? А якщо загине Герман, Єрошка, твій батько, тітка Палажка, мама з сестрами та племінниками? А якщо ми всі загинемо? Дуже тривожні новини надходять із різних міст Лартіони: люди, і не тільки, стали частіше відвідувати храм Маруни. Її жертовна чаша не просихає від крові. На вівтарі Грамарха раз у раз спалахує чорне полум’я, а прах від принесених жертв товстим килимом встеляє підлогу храмів. Нам потрібно хитрістю дізнатися у темної богині, кому потрібен артефакт. Вона знає, ми – ні.

Пристрасті, що вирували всередині мене, вляглися. Ні, звісно, я не хочу втратити рідних і близьких. І хоч мені віднедавна було байдуже, чим живуть мама з двоюрідними сестрами та їхніми дітьми, але я ніколи не бажала їм смерті.

– Скажи, адже Маруна від самого початку знала, що дід зробив могутній артефакт і що потім із ним може бути? Тому саме з нею торгувався дід, а не з Аргіною? Але чому не з пресвітлою?

– Аргіна не заперечує долі, яка судиться будь-кому. Вона зберігає рівновагу.

– А якщо моя жертва замкне ланцюжок, і закличуть бога війни? – дія його магії закінчилася, я звільнилася з обіймів ельфа і зазирнула йому в обличчя.

– Ми з Василем думали про це, – відповів він. – І саме тому у Вайге-Нор ми з тобою вирушимо разом. Ти бачила коли-небудь ельфійських биків?

– Ні, – чесно зізналася я.

– Це якщо звичайного бика збільшити разів у п’ять із половиною. Причому він копитом тебе підкине, а рогом проткне, принісши в жертву замість себе.

Над цим я взагалі не замислювалася. Ні, бики в рідному містечку, звісно ж, були, як і корови. Так, великі, круторогі, але, щоб такі? Мужики, частіше вчотирьох, а то й вп’ятьох, якщо попадався норовистий, водили бика на злучку. І поки той парувався з коровою, тримали напоготові величезні дерев’яні молотки, багри й аркани з батогами. Вільні злучки допускалися рідко – берегли породи. А стадо зазвичай змішане.

Так, я не худорлява тонкошерста панянка. Але й не мужик. Тут Рані має рацію. Я не впораюся з биком, навіть якщо дуже захочу. Та й звичайного бика не втримаю, дуже вже вони нервують, бачачи мої вогняні кучері. Я їх у Курчавому намагалася десятою дорогою обходити... Бідолашна моя доля, безталанна: вічно щось як ляпну язиком не подумавши! Як казала завжди моя «матінка» – одного разу я вихоплю за свій язик, та так, що мало не здасться.

Мене взяв острах: адже забити бика взагалі не зможу... І як це мені одразу на думку не спало? Мабуть пристрасть геройствувати дісталася від моїх Сонценосних предків. Ох! Як же це безглуздо. Найменше на світі хочеться перетворитися на зарозумілу особу, яка кривить ніс, поглядаючи на всіх зверхньо, ніби весь світ їй щось винен. І, як не крути, ельф має рацію: рішення на гарячу голову не приймають.