Читати книгу - "Гуляйполе"

з напівсонним штабним черговим, вільно пройшла повз охорону — її скрізь знали, навіть за одягом, тож завжди пропускали без будь-яких перевірок — і зникла в темряві холодного ранку. Коли зібралася завернути за ріг наступної вулиці, раптом зиркнула, чи ніхто за нею не йде, прислухалася до шерехів, але, крім пробуджених ранніх пташок, нічого не вловила підозрілого і тільки тоді різко повернула до брички, в якій самотньо куняв Сашко. Вмостилася на заднє сидіння зроблене з пахучого торішнього сіна й злегка штовхнула кучера в плече, махнувши рукою, мовляв, не стій, їдьмо. Коні підтюпцем рвонули з місця, а потім — вже й риссю.

— Куди? — повернувши голову до Нюсі, запитав Сашко. Нюся мовчки махнула рукою вперед.

— На Успенівку? — здогадався Сашко.

Нюся кивнула головою, мовляв, угадав, поганяй. Вже коли минули й це село і Сашко знову повернувся до Нюсі та спитав, а куди ж тепер проляже його шлях, жінка нарешті заговорила:

— Прошкуй, Сашку, на Дібрівку, у ліс, до нашого дуба.

— "Батьку"! Так це ти?! — здивувався Нетреба.

— А хто б ти думав? Виїхати мені без прикриття, таємно, у Дібрівку просто неможливо. За мною ув'язалися б різні задови, білаші, чубенки... А про цю поїздку мають знати тільки двоє: я та найвірніший мій повстанець.

— Дякую, "батьку"... То може засолимо у смоляній бочці твою другу жінку... Тіну? Так її, у Дібрівці, наскільки я знаю, немає.

— А де вона?

— Хтозна. Подейкують, що Льова Задов кудись її вивіз ще кілька місяців тому.

— Не вбив?

— Та ні... Хоч такі наміри, кажуть, у нього були. Навіть натякали: буцім-то вказівку щодо її знищення дала "матінка" Галина.

— О, ці баби! З ревнощів можуть кого завгодно вбити... Тож, де зараз Тіна, не знаєш?

— Не знаю, "батьку". Гуляйпільці місяць тому випадково зустріли її у Юзівці на вокзалі, кудись їхала.

Нестор замовк, цікавість щодо Тіни в нього зникла. Сашко також не турбував "батька", та, мабуть, думав про нього, бо невдовзі не то запитав Махна, не то подумав у голос:

— А як же Нюся? Оце проснеться, кинеться одягатися, а ні плаття, ні штанів, ні хустини...

Нестор усміхнувся:

— Вона з Галиною поїхала ще вчора в Успенівку до Фані Гаєнко — подивитися як їхня подруга облаштувалася на новому місці роботи і проживання. Одягайся вони в усе новеньке, святкове. А на мені, як бачиш, Нюсин буденний одяг.

І знову — мовчанка... В'їхали в ліс, коли перші промені сонця лизнули верхів'я високих столітніх дубів. Кругом пахло молодою травою і грибною цвіллю. Стояла казкова й цнотлива тиша. Десь вибивав свою звичну музику дятел, шукаючи на сніданок під старою корою дерев хробаків. З кожною хвилиною теплішало, і Нестор, скинувши з себе Нюсин одяг, натягнув звичайне ватяне пальто, зіскочив з підводи, радо почав розминати засиджені ноги, шукаючи очима сонце, що крадькома виблискувало з-за голих кущів лози. Зробивши невеличку розминку всього тіла, "батько" підійшов до товстелезного, з безліччю довгих гілок дуба, якого мешканці навколишніх сіл називали махновським. Якраз біля цього дуба Нестор уперше зустрів невеличкий, але міцний бойовим духом загін Федора Щуся, тут обидва отамани — гуляйпільський і дібрівський — побраталися.

Розповідають, що саме на цьому дубі махновці вішали полонених, австрійських, німецьких офіцерів, більшовицьких комісарів, місцевих поміщиків. Але все це — звичайнісінька брехня, вигадка боягузів і заклятих ворогів селянського повстанства. Махно, який ніколи не ходив до церкви, бо швидше вірив Дияволу, ніж Богові, чомусь вважав саме цей дуб для себе святинею номер один і не дозволяв нікому з повстанців тут ні вбивати, ні катувати людей. Біля свого дуба махновці влаштовували лише різні бенкети, іноді проводили свої штабні наради, розбірки перемог та поразок.

Чого ж сьогодні в таку рань і так таємничо приїхав сюди "батько"? Сашко не здогадувався, хоч відчував, що "собака зарита" у тих двох важких кошиках, що їх припер Нестор Іванович. Та "батько" не поспішав їх відкривати. Навпаки, складалося враження, що й не збирався взагалі цього робити. Ось він обійшов навколо свого дуба (він його вважав своїм, рідним) і, наче з давнім товаришем, обнявся й зашепотів, звертаючись до нього, мов до живої істоти:

— Доброго ранку, тобі, батьку! Як живеться без мене, без нас? Хто кривдить тебе? Хто знущається над сивиною твоєю?.. Скажи, повідай мені свою думу, і я стану горою на твій захист... Мовчиш... Гаразд, гаразд, не набридатиму. Головне, аби пам'ятав мене, свого блудного, з нещасною долею сина, поки житимеш... Я помру... Навіть скоро помру, а ти все будеш отутечки могутнім стояти наперекір нашим ворогам. І поки ти житимеш, доти пам'ять про нас, махновців, не зникне з української землі... Тисячу літ тобі зичу, мій дубе-батьку! Тисячу — і не менше...

Нестор відійшов на кілька метрів від велета-дуба, оглянувся довкола. Його обличчя стало зосередженим і серйозним — де й подівся з нього песимістичний ліризм.

— Сашку, я щось призабув твою освіту.

— Одна група, "батьку", а з другої — тільки коридор.