Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— це звучить не дуже оптимістично, — сказав я йому, — сподіваюся, ти до такого не доживеш». Але з його теревенів я зрозумів, що Фродо покинув Гобітів менш як тиждень тому і що чорний вершник того самого вечора заїжджав на пагорб. Наляканий, я помчав далі. Приїхав до Цапокраю і застав його збуреним, наче метушливий мурашник, розворушений палицею. Наблизився до будинку в Струмковій Улоговині, — той стояв відкритий усім вітрам і порожній; але на порозі лежав плащ, який колись належав Фродо. Тоді надія на часину покинула мене, і я, не затримуючись, аби випитати новини, які могли би мене втішити, помчав слідами Вершників. Їх важко було вистежувати, бо сліди вели врізнобіч, і я не знав, за котрим із них іти. Проте мені здалося, що двоє чи троє з них поїхали до Брі, тож я подався туди, дорогою лаючи на всі заставки власника заїзду.

«Його називають Кременою, — думав я. — Якщо Фродо затримався з його вини, то я зіб’ю з нього пишний крем. Я підсмажу цього старого дурня на повільному вогні». Меншого він, видно, і не очікував, бо, щойно побачив моє обличчя, впав ниць і почав буквально танути на місці.

— Що ти зробив із ним? — занепокоєно скрикнув Фродо. — Він був дуже добрий до нас і зробив усе, що міг. Справді!

Ґандальф засміявся.

— Я його не кусав, лише трішки погарчав для годиться. Бо надзвичайно зрадів, почувши ті вісті, які мені вдалось із нього видобути, коли Кремена припинив скиглити. Я навіть обняв старого. Як воно так сталося — тоді я про те не здогадався, проте довідався, що ти був у Брі минулої ночі, а вранці вирушив у дорогу разом із Бурлакою.

«З Бурлакою!» — вигукнув я, не тямлячись од щастя.

«Так, пане, боюся, що так, пане, — пролепетав Кремена, неправильно мене зрозумівши. — Він дістався до них, хоч як я намагався цьому запобігти, і вони пішли з ним. Цілий той час, поки гобіти були тут, вони поводилися якось дивно, я сказав би — нестямно».

«Осле! Дурню! Тричі достойний і улюблений Ячменю! — заволав я. — Це найліпші новини, які я отримував із дня Середліття, і вони вартують щонайменше золотої монети. Тож я накладаю закляття на твоє пиво: нехай воно буде незрівнянно смачним упродовж семи літ! — мовив я. — Тепер я можу нічку відпочити — вперше за бозна-скільки часу».

І я залишився на ніч у заїзді, міркуючи, що могло трапитися з Вершниками, бо у Брі, здається, чули тільки про двох із них. Однак уже тієї ночі ми дізналися більше. Щонайменше п’ятеро Вершників над’їхали зі заходу, знісши браму та промчавши селищем, як буревій, — мешканці Брі досі тремтять, очікуючи кінця світу. Я встав на світанку й поїхав за ними навздогін.

Не знаю достеменно, проте, думаю, сталось ось що. Їхній Капітан потайки переховувався десь поблизу від Брі, доки двоє з них проїхали просто через селище, а ще четверо напали на Шир. Та коли виявилося, що всіх їх ошукали й у Брі, й у Струмковій Улоговині, вони повернулися до свого Капітана з новинами, а відтак на деякий час лишили Дорогу без нагляду, приставивши до неї тільки шпигунів. Потому Капітан відіслав кількох Вершників навпростець на схід, а сам із рештою почту поїхав Дорогою, несказанно лютуючи.

Я вихором кинувся до Вершини Вітрів і домчав туди перед заходом сонця другого дня після виїзду з Брі, проте вони випередили мене. І заховалися, бо відчули наближення мого гніву. Проте не насмілилися зітнутися з ним, доки в небі світило сонце. А от уночі Вершники приступили аж надто близько, і я опинився в облозі на вершині пагорба, у стародавньому колі Амон-Сулу. І, правду кажучи, мені було дуже скрутно: такого світла й такого полум’я не бачили на Вершині Вітрів, відколи там горіли прадавні військові сигнальні вогні.

Усе-таки на світанку я вирвався і помчав на північ. Годі було і сподіватися зробити будь-що ще. Знайти тебе, Фродо, у глушині було би неможливо, а маючи на хвості всіх Дев’ятьох, — іще й нерозважно. Я мусив довіряти Араґорнові. Проте гадав, що зможу відволікти бодай кількох Вершників, а відтак досягти Рівендолу раніше за тебе і привести допомогу. Четверо Вершників і справді поїхали за мною, та невдовзі повернули й подалися до Броду. Це трохи допомогло, бо, коли на ваш табір напали, їх було п’ятеро, а не дев’ятеро.

Після довгої виснажливої путі вгору вздовж Сиводжерельної, через Етенські Пустища, аж із півночі, я врешті дістався сюди. Витратив на це майже п’ятнадцять днів їзди від Вершини Вітрів, адже не міг проїхати між скелями тролівської гряди, а Тіньогрива я відпустив. Відіслав його назад до господаря, проте ми по-справжньому здружились, і, якщо мені буде потрібно, він примчить на мій поклик. Отак і сталося, що я опинився в Рівендолі тільки за два дні до прибуття сюди Персня, тож новини про те, що він у небезпеці, туди вже дійшли, і це було загалом на краще.

На цьому, Фродо, і завершується моя оповідь. Нехай Ельронд та інші пробачать мені цей розлогий виклад. Але такого ще не траплялося, щоби Ґандальф обіцяв, а не приходив. Гадаю, Персненосець заслужив, аби йому пояснили причини цієї небувалої біди.

Тож Історію вже розказано від початку і до кінця. Ось ми всі, й ось Перстень. Але ми ні на крок не наблизилися до нашої мети. Як же ми з ним учинимо?

Запала тиша. І нарешті знов озвався Ельронд.

— Печальні новини про Сарумана, — мовив він, — адже ми йому довіряли, він утаємничений у всі наші наміри. Небезпечно надто глибоко поринати в хитрощі Ворога, вивчаючи їх: на добро чи на лихо. Проте такі падіння та зради, на жаль, траплялись і раніше. З усіх вислуханих сьогодні оповідей історія Фродо видалася мені найдивнішою. Я знав мало гобітів, окрім присутнього тут Більбо, і тепер мені спало на думку, що він, можливо, зовсім не такий уже й особливий та неповторний, яким я його вважав. Світ дуже змінився, відколи я востаннє ходив західними дорогами.

Могильних Духів ми знаємо під багатьма іменами; про Праліс теж оповідають чимало історій: усе, що залишилося донині, — це тільки рештки північних його околиць. Колись, бувало, білка могла, перестрибуючи з дерева на дерево, дістатися від того, що тепер є Широм, до Смурних Земель