Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

були непевні. Бо в надії я покладався на товстуна з Брі, а страх мій ґрунтувався на підступності Саурона. Проте товстун, котрий продає ель, обслуговує багатьох відвідувачів, а Сауронова сила все ще була не такою значною, якою її робив страх. Однак у колі Ісенґарда мені, самотньому, спійманому в пастку, нелегко було бодай припустити, що рука мисливців, котрі примушували до втечі чи знищували всіх, кого зустрічали, здригнеться в далекому Ширі.

— Я бачив тебе! — скрикнув Фродо. — Ти ходин туди-сюди, й у твоєму волоссі виблискувало місячне світло.

Ґандальф вражено замовк і поглянув на нього.

— То був лише сон, — пояснив Фродо, — та я оце несподівано пригадав його. Я зовсім забув про нього. Він наснився мені вже доволі давно, мабуть, після того, як я покинув Шир.

— Тоді цей сон, як ти зараз почуєш, наснився тобі запізно, — знов озвався Ґандальф. — Я був у лещатах зла. Ті, хто знає мене, погодяться, що мені нечасто доводилося бувати в такій скруті й що я ніколи не потерпав од такої невдачі. Ґандальфа Сірого впіймали, як муху у зрадливе павуче плетиво! Проте навіть у найпідступніших павуків павутина може мати слабкі місця.

Спершу я боявся, як того й хотів Саруман, що Радаґаст також од нас відступився. Проте під час нашої зустрічі я не вловив нічого незвичного ні в його голосі, ні в погляді. Бо якби вловив, то нізащо не подався би до Ісенґарда чи поїхав би туди з осторогою. Тож Саруман угадав: він приховав свої думки і обдурив свого посланця, бо намагання схилити до зради чесного Радаґаста було би, попри все, марним. Він шукав мене, бо і справді вірив, а тому був переконливим.

У цьому й полягала слабкість підступного Саруманового плану. Радаґаст не мав підстав знехтувати моє прохання: він поїхав до Морок-лісу, де мав багато давніх друзів. І гірські орли полетіли врізнобіч і побачили багато всього: скупчення вовків і збір орків; Дев’ятьох Вершників, котрі шастали то тут, то там тими землями; почули новини про Ґолумову втечу. І послали гінця, щоби передати ці звістки мені.

Отак і сталося, що однієї місячної ночі наприкінці літа Ґвайгір Володар Вітрів, найшвидший із усіх Величних Орлів, несподівано прилетів до Ортанка й застав мене на його вершині. Я озвався до птаха, і він відніс мене звідти геть раніше, ніж Саруман це помітив. Я був уже далеко від Ісенґарда, коли навздогін за мною з його брами вискочили вовки й орки.

«Чи далеко ти можеш мене занести?» — запитав я Ґвайгіра.

«На багато миль звідси, — відповів він, — але не на край світу. Мене прислали принести вісті, а не перевозити тягарі».

«Значить, мені потрібен скакун на землі, — сказав я, — і скакун щонайшвидший, бо ще ніколи в житті не мав я такої потреби у швидкості».

«Тоді я віднесу тебе до Едораса, де сидить у своїх хоромах Володар Рогану, — відказав орел, — бо це не дуже далеко». І я зрадів, бо у Вершницькій Марці Рогану жили рогірими — Володарі Коней; і немає у світі коней, які могли би зрівнятися з тими, що їх розводять у великій долині між Імлистими Горами та Білими.

«Гадаєш, людям із Рогану ще можна довіряти?» — запитав я Ґвайгіра, бо Саруманова зрада похитнула мою віру.

«Вони платять данину кіньми, — відповів той, — і багато їх посилають щороку до Мордору, принаймні так повідають; але народ цей іще не в рабстві. Та якщо Саруман, як ти стверджуєш, став лихим, тоді доля їхня невдовзі звершиться».

Орел опустив мене на землю Рогану вдосвіта; проте я надто затягнув свою історію. Решту розповім стисліше. У Рогані, як виявилось, уже діє зло — Саруманова брехня; король тієї землі не прислухався до моїх застережень. Він наказав мені взяти коня і їхати геть, тож я обрав того, який дуже подобався мені, та вибір мій не сподобався королю. Я обрав найліпшого коня в тому краї, рівного якому ніколи не бачив.

— Тоді він повинен бути справді шляхетною твариною, — сказав Араґорн, — і більше, ніж багато нібито поганих новин, мене засмучує те, що Саурон отримує таку данину. Коли я навідував той край востаннє, цього ще не було.

— І зараз немає, — озвався Боромир. — Це брехні, які розпускає Ворог. Я знаю людей Рогану, вірних і відважних, наших союзників, котрі досі мешкають на землях, які ми колись давно їм подарували.

— Тінь Мордору лежить на віддалених землях, — відповів Араґорн. — Вона накрила і Сарумана. Роган оточено. Хтозна, що ти застанеш там, якщо колись повернешся.

— Принаймні не це, — сказав Боромир, — рогірими не даватимуть викуп за своє життя кіньми. Вони люблять коней майже як рідних. І не даремно, адже коні Вершницької Марки походять із лугів Півночі, що далеко від Тіні, а їхня порода, як і плем’я їхніх господарів, родом із вільних часів сивої давнини.

— І це правда! — мовив Ґандальф. — І є серед них кінь, якого було покликано до життя ще, мабуть, на зорі світу. Коні Дев’ятьох не можуть із ним змагатися; він невтомний і бистрий, наче крилатий вітер. Звуть його Тіньогрив. Удень його шерсть мерехтить, неначе срібло, а вночі вона стає темною і робить Тіньогрива невидимим. Хода його легка. Ніхто раніше не сідав на нього верхи, та я знайшов цього скакуна і приручив, і він помчав мене так хутко, що я вже був у Ширі, коли Фродо зійшов на Курганні Пагорби, хоча виїхав із Рогану, коли він вийшов із Гобітова.

Я їхав, і в мені наростав страх. Що далі на північ, то частіше до мене доходили вісті про Вершників, і, попри те, що я день у день гнався за ними, вони постійно мене випереджали. Я довідався, що Дев’ятеро розділилися: кілька залишилося при східних кордонах, неподалік од Зеленшляху, а інші пробрались у Шир із півдня. Я приїхав до Гобітова, та Фродо вже пішов звідтіля; проте я перекинувся кількома словами зі старим Груничем. Власне, слів було багато, проте мало з них істотних. Він без кінця торочив про близький переїзд нових власників Торбиного Кута.

«Я ненавиджу зміни, — сказав старий, — принаймні в моєму житті, проте найбільше не терплю тих змін, які не на краще». «Зміни не на краще» — це він повторював багато разів.

«Не на краще