Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Ви поїдете, Альбере? — запитав Франц.

— Та мабуть. Як і ви, я вагався, але графова красномовність мене переконала.

— То їдьмо, якщо хочете, — сказав Франц, — та дорогою до П’яцца-дель-Пополо мені хотілося б побувати на Корсо, це можливо?

— Пішки можливо, а ридваном ні.

— То я піду пішки.

— А вам необхідно потрапити на Корсо?

— Авжеж, мені треба там подивитися дещо.

— Гаразд, підемо пішки на Корсо, а ридван поїде вулицею Бабуїно і буде чекати нас на П’яцца-дель-Пополо; я сам не маю нічого проти, щоб пройти по Корсо і поглянути, чи виконали декотрі мої розпорядження.

— Ваша ясновельможносте, — відчинивши двері, доповів лакей, — якийсь чоловік в одязі прочанина просить дозволу побалакати з вами.

— Так, знаю, — відказав граф. — Чи не хочете пройти до вітальні, панове? Там на столі ви знайдете пречудові гаванські сигари... За хвилю я повернуся до вас.

Юнаки підвелися і вийшли одними дверми, а граф, ще раз перепросивши їх, вийшов іншими. Альбер був неабияким знавцем добрих сигар і вважав, що приносить тяжку жертву, обходячись без сигар «Кафе де Парі», тож, підійшовши до столу, він аж скрикнув на радощах, угледівши справжні «пурос».

— То що ви гадаєте про графа Монте-Крісто? — запитав його Франц.

— Що я про нього гадаю? — відказав Альбер, вочевидь здивований таким запитанням свого друга. — Я гадаю, що це добрячий чоловік, гостинний господар, який багато бачив на віку, багато чого вивчав, багато думав і належить, мов той Брут, до школи стоїків, а на довершення до всього, — докинув він, з утіхою видихаючи тютюновий дим, що спіраллю полинув до стелі, — у нього пречудові сигари.

Такої думки був він про графа. А оскільки Альбер завжди хвалився, що тільки після довгих роздумів складає собі думку про когось чи про щось, то Франц і не намагався йому суперечити.

— А ви звернули увагу на одну дивну обставину? — запитав Франц.

— Яку це?

— Ви помітили, як пильно він на вас дивився?

— На мене?

— Авжеж, на вас.

Альбер замислився.

— Що ж, — сказав він, — нічого дивного тут нема. Я вже рік, як поїхав із Парижа, і, либонь, убраний, мов опудало. Граф, певне, взяв мене за провінціала; переконайте його, любий мій, і за першої ж нагоди скажіть йому, що це не так.

Франц усміхнувся. За хвилю повернувся граф.

— Ось і я, панове, і весь до ваших послуг, — сказав він. — Я вже розпорядився; ридван прямує своїм шляхом до П’яцца-дель-Пополо, а ми подамося туди вулицею Корсо, якщо ви так хочете. Візьміть трохи сигар, пане де Морсере.

— Охоче, графе, дякую, — відказав Альбер, — італійські сигари ще гірші, ніж французькі. Як приїдете до Парижа, я поквитаюся з вами.

— Не відмовляюся; сподіваюся колись побувати в Парижі, й, із вашого дозволу, з’явлюся до вас. Що ж, панове, час не стоїть, уже пів на першу. Гайда!

Усі троє спустилися вниз. Кучер вислухав останні загади свого пана й подався віа Бабуїно, а граф із юнаками попрямував до П’яцца-ді-Спанья по віа Фраттіна, що вивела їх на Корсо поміж палаццо Ф’яно і палаццо Росполі.

Франц знай дивився на вікна того палацу: він не забув про гасло, що про нього домовилися транстеверинець і чоловік у киреї.

— Котрі з-поміж цих вікон ваші? — запитав він графа якомога природнішим тоном.

— Три останні, — відказав той з невдаваною безпечністю, не вгадавши достеменного значення того запитання.

Франц швидко окинув поглядом вікна. Бічні були запнуті жовтим полотном, а середнє — білим із червоним хрестом.

Чоловік у киреї дотримався свого слова, і сумнівів уже не було: той чоловік і був граф Монте-Крісто.

Ті три вікна ще були порожні.

Скрізь уже готувалися до карнавалу, розставляючи стільці, будували примістки, запинали вікна. Маски ще не з’являлися, а повози не їздили, поки не бовкне дзвін, та маски вгадувалися за всіма вікнами, а повози — за всіма брамами.

Франц, Альбер і граф ішли собі по Корсо. Що ближче були вони до П’яцца-дель-Пополо, то густіший ставав натовп. Над юрмою у середині майдану височів обеліск із хрестом на вершині, на середохресті трьох вулиць — Бабуїно, Корсо і Ріпетта, — два стовпи шибениці, поміж якими лиснів напівкруглий ніж мандаї — італійської гільйотини.

На розі вони побачили графського управителя, що чекав на свого пана.

Вікно, яке найняли, мабуть, за таку незмірну ціну, що граф не хотів, щоб гості знали про це, було розташоване на третьому поверсі великого палацу поміж віа Бабуїно й пагорбом Пінчо.

Кімната була чимось на кшталт будуара, що прилягав до спальні, тож, зачинивши двері спальні, гості в будуарі були як у себе вдома. На стільцях лежали вельми елегантні костюми блазнів із блакитного і білого єдвабу.

— Оскільки ви дозволили мені самому обрати костюми, — сказав граф юнакам, — то я звелів, щоб вам приготували оці. По-перше, вони цього року найбільш у моді, по-друге, вони дуже зручні для конфетті, бо на них борошна не видно.

Франц майже не чув графових слів і, може, навіть недостатньо оцінив його люб’язність — усенька його увага зосередилася на тому видовищі, яке становила собою П’яцца-дель-Пополо, і на страшному знарядді, що було на ту пору її головною прикрасою.

Франц уперше в житті бачив гільйотину. Ми кажемо «гільйотину», тому що римська mandaia дуже скидається на французьке знаряддя смерті. Такий самий ніж, що скидається на півмісяць, ріже він випуклим боком, та падає з меншої висоти, ото й уся різниця.

Два чоловіки сиділи на відкидній дошці, що на неї кладуть засудженого, і полуднували, поки не було страти, — наскільки міг розгледіти Франц, їли вони хліб із ковбасою. Один підняв дошку, дістав з-під неї баклагу з вином, ковтнув звідтіля і передав баклагу приятелеві; то були катові помічники.

Дивлячись на них, Франц відчував, як у нього аж чуб змокрів.

Засуджених напередодні перевели з Нової в’язниці до маленької церкви Санта-Марія-дель-Пополо, і вони пробули там ніч, кожен із двома священиками, що готували їх до смерті, в осяяній свічками каплиці, біля якої ходили назад і вперед чатові, яких щогодини міняли.

Подвійна лава карабінерів вишикувалася від церковних дверей до шибениці й оточила її зусібіч, лишивши вільним прохід футів із десять завширшки, а довкола гільйотини — простір кроків зі сто зокола. Решту майдану наповнила юрба. Чимало жінок тримали на плечах дітлахів, звідки тим юним глядачам добре видно було шибеницю.

Пагорб Пінчо здавався просторим амфітеатром, де на всіх уступах з’юрмився люд; балкони обох церков, на розі віа Бабуїно та віа Ріпетта, переповнені були привілейованою публікою; сходи папертей скидалися на морські хвилі, які підганяв до портика безперервний приплив; кожен виступ стіни, досить широкий, щоб на нім могла стати людина, був п’єдесталом для живої статуї.

Графові слова справджувалися: либонь, немає у житті цікавішого видовища, ніж смерть.

А тим часом замість тиші, що, здавалося,