Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Так, я знаю, — відказав Франц, — людське правосуддя — погано втішає, воно може пролляти кров за кров, та й годі; не варто вимагати у нього більшого, ніж може воно дати.

— І ще кажу я про той випадок, — провадив граф, — коли суспільство, у якому вбивство одного з його членів струсонуло до самісіньких основ, відплачує смертю за смерть. Та існують мільйони мук, що роздирають людське серце, якими суспільство нехтує, і за яке воно не помщається навіть тим незадовільним способом, що про нього ми допіру казали. Хіба нема злочинів, що гідні страшніших тортур, аніж кілок, що на нього садять у турків, аніж сотання жил, що водиться в ірокезів, а тим часом байдуже суспільство залишає їх безкарними? Скажіть, хіба нема таких злочинів?

— Та є, — відказав Франц, — і заради них і виходять на дуель.

— Дуель! — вигукнув граф. — Годі й казати, гарний спосіб сягнути мети, коли та мета — помста! Чоловік украв у вас кохану, спокусив вашу дружину, збезчестив вашу доньку — усеньке ваше життя, що мало право чекати од Бога тієї дрібки щастя, яку він обіцяв кожному своєму творінню, той чоловік обернув стражданням, мукою і ганьбою! І ви почуватиметеся відомщеним, якщо цьому чоловікові, котрий затьмарив розум ваш безумом, а серце переповнив відчаєм, ви прохромите шпагою груди або всадите кулю в лоба? Облиште! Не кажучи вже про те, що нерідко він бере гору і стає переможцем, а це виправдовує його в очах світських кіл і його наче сам Господь прощає. Ні, ні, — провадив граф, — якщо мені судилося помщатися, то я буду робити це не так.

— То ви заперечуєте дуель? Ви відмовилися б виходити на поєдинок? — запитав і Альбер, якого страшенно здивувала графова теорія.

— Та ні, чому ж? — відказав граф. — Зрозумійте мене: я битимуся за дрібницю, за образу, за спробу зробити мене брехуном, за ляпаса і зроб­лю це тим більше з легким серцем, що завдяки набутому мною мистецтву в усьому, що стосується фізичних вправ і тривалої звички до небезпеки, я можу не сумніватися, що уб’ю суперника. Звичайно ж, за все це я став би змагатися; та за глибоке, довге, безмежне і вічне страждання я відплатив би точнісінько такими самими муками, око за око, зуб за зуб, як кажуть люди на Сході, наші одвічні наставники, ці обранці, що зуміли обернути життя маренням, а яву земним раєм.

— Але мені здається, — заперечив Франц, — оскільки ви стаєте заразом і суддею, і катом у ваші справі, нелегко втриматися на межі закону і самому не потрапити під його владу. Ненависть сліпа, гнів нерозсудливий, і той, що тішиться помстою, ризикує випити гіркої.

— Авжеж, якщо він убогий і дурний, ні — якщо в нього мільйонний статок і він розумний. Утім, щонайгірше йому загрожує тільки та страта, про яку ми оце казали і якою гуманна французька революція замінила четвертування й колесування. А що для нього страта, якщо відомщений він? Їй-богу, мені майже шкода, що цей сердега Пеппіно, либонь, не буде decapitato, як вони ото висловлюються: бачили б ви, скільки часу на це витрачають і чи варто про це навіть казати. Та, їй-богу, панове, дивна балачка звелася у нас першого дня карнавалу! Із чого вона почалася? Ага, пам’ятаю! Ви ж бо виявили бажання дістати місце в моєму вікні; що ж, прошу вас; та спершу сядемо за стіл, бо, здається, і сніданок уже подали.

І справді, одні з чотирьох дверей вітальні відчинилися, і лакей виголосив сакраментальні слова:

— Al suo commodo.[39]

Юнаки попідводилися і попрямували до їдальні.

Під час сніданку, пречудового і вишукано сервірованого, Франц намагався зловити Альберів погляд і прочитати в ньому враження, яке, він не сумнівався, мали на нього справити господареві слова; та чи тому, що той, із властивої йому безпечності, не звернув на них особливої уваги, чи тому, що поступка графа Монте-Крісто в питанні про дуель примирила з ним Альбера, чи зрештою тому, що давніші обставини, які відомі були тільки Францові, лише для нього загострювали значення висловлених графом поглядів, проте він не помітив, щоб його друг був бодай чимось стурбований — навпаки, він запопадливо виявляв честь сніданку, як людина, що впродовж майже п’яти місяців мусила задовольнятися італійською кухнею, як відомо, однією з найгірших на світі. Що ж до графа, то він ледве торкнувся страв; здавалося, він сів за стіл з гостями лише для того, щоб віддати належне поштивості й чекав, аж коли вони підуть, щоб звеліти подати собі якусь чудернацьку або особливу страву.

Це мимохідь нагадало Францові той жах, що його викликав граф у графині Г., і її певність, що граф, тобто чоловік, який сидів у ложі напроти, — упиряка.

Після сніданку Франц поглянув на годинника.

— Чого це ви? — запитав його граф.

— Ох, перепрошуємо, графе, — відказав Франц, — та у нас іще тисяча справ.

— Яких?

— У нас ще нема костюмів, а сьогодні їх обов’язково треба мати.

— Про це не турбуйтеся. На П’яцца-дель-Пополо у нас, здається, окрема кімната, то я загадаю принести які хочете костюми, і ми переберемося у них там-таки.

— Після страти? — вигукнув Франц.

— Авжеж, після, до або й під час страти, як вам захочеться.

— Неподалік від шибениці?

— Шибениця належить до програми свята.

— Знаєте, графе, я передумав, — сказав Франц, — я дуже вдячний вам за вашу люб’язність, та я ліпше задовольнюся місцем у вашій колясі й вікном у палаццо Росполі й попрошу вас розпоряджатися моїм місцем на П’яцца-дель-Пополо.

— Та мушу попередити вас, що ви позбавляєте себе досить цікавого видовища, — відказав граф.

— Ви мені про нього розповісте, — сказав Франц, — і я певен, що у ваших вустах розповідь справить на мене не менше враження, ніж учинило б саме видовище. Утім, я вже кілька разів хотів подивитися на страту; а ви, Альбере?

— Я бачив, як страчували Кастена, — відказав віконт, — та, здається, я був тоді напідпитку: це було того дня, коли я скінчив коледж, і ми всеньку ніч гуляли в якомусь шинку.

— Якщо ви чогось не робили в Парижі, то це не причина не робити цього в чужім краю, — відказав граф. — Мандруємо, щоб набути знань; міняємо місця, щоб побачити нове. Подумайте, як незручно вам буде, як у вас запитають: «А як страчують у Римі?», а ви відкажете: «Хтозна». Та й засуджений, кажуть, ще той негідник, що вбив таганом для коминка шановного каноніка, який виховав його, як сина. А нехай йому всячина, як убиваєш духовну особу, треба обирати пристойніше знаряддя, ніж таган, надто ж якщо ця духовна особа, може, твій батько. Якби ви мандрували Іспанією, то пішли б поглянути на бій биків, правда ж? То уявіть собі, що ми йдемо глянути на бій биків; згадайте про цирк давніх римлян, про полювання, де вбивали триста левів і сотню людей. Згадайте про вісімдесят тисяч глядачів, що плескали в долоні, про статечних пань, що приводили із собою дочок на виданні, про гожих білявих весталок,