read-books.club » Сучасна проза » Дім, в якому… 📚 - Українською

Читати книгу - "Дім, в якому…"

8 629
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дім, в якому…" автора Маріам Сергіївна Петросян. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 105 106 107 ... 216
Перейти на сторінку:
Якщо не палить, то гризе нігті. Дивлячись на них збоку, будь-хто сказав би: ось скромна й тиха дівчина, а ось — безпардонна й балакуча. Дуже просто і зрозуміло, вибирайте, кому яка до душі. Але ті з нас, хто знайомий з ними з дитинства, знають, що все не так просто, як здається. Бо саме Муха п’ять років — від шести до одинадцяти — мовчала, не будучи ні глухою, ні німою, і ховалася під ліжками від будь-кого, хто намагався до неї підійти, а Руду приблизно в той же час вихователі прозвали Сатаною. Навіть мене так не називали. Так що сумирності в ній не більше, ніж у мені, та й то якщо повірити, що відтоді вона з року в рік дедалі більше сумирнішала.

Смикаю її за край ковдри :

— Е, Рудасю, а дівчат зараз саджають до Кліток?

Вона нагинається до мене:

— Звичайно. Тільки вони в нашому коридорі, а не в тому, де вихователі. Хресна не довіряє нас Ящикам. Вони вічно п’яні та розпускають руки. Сама нас зачиняє, сама випускає. І ключі є тільки в неї.

— Ух, — кажу. — Їй це підходить.

Хресна — «залізна леді» Дому. Глянеш на неї — і здається, що при ходінні вона мала би погрюкувати й побрязкувати, як Залізний Дроворуб. Але стукотять тільки її каблуки.

Лері запитує, як поживає нова вихователька, Блондинка. Нова вихователька дівчат — улюб­лена тема Логів. Вони її обожнюють. З того, власне, часу, як уперше побачили.

— Наразі притирається, — повідомляє Муха. — Приємна, але якась аж занадто нервова. Напевно, не візьме собі окрему зміну. Так і залишиться на побігеньках. А волосся в неї натуральне, уявляєте? Справжня натуральна блондинка. Дуже красивий відтінок.

Лері ковтає слину та мрійливо зітхає. Як на мене, таких блондинок найкраще живцем закопувати в землю. Може, вона і справді красива, не знаю. Я бачив її двічі, й обидва рази дивився тільки на годинник. Здоровенний, приблизно як цибулина. Він цокав, наче бомба з годинниковим механізмом. І мав щойнаймерзенніший вигляд. Так що мене не надто обходило її волосся.

— Наш Грубий у неї закохався, — розповідає Сфінкс. — Ми гуляли з ним на першому, коли вона вийшла від Акули просто нам назустріч, і як тільки вона з’явилася, Грубий викинувся з візка та поповз до неї. Зі скаженою швидкістю. Ніхто не чекав від нього чогось такого.

— І що? — запитує Муха, зробивши великі очі.

— Нічого, — морщиться Сфінкс. — Обслинив трохи. Але крику було багато.

Деякий час ми мовчимо, віддаючи належне розбитому серцю Грубого. Руда вилупилася зі своєї паранджі; в червоній футболці Горбача, на додачу до власного вогняного волосся, вона — як палаючий факел. На таке лице просто не можна було саджати чорні очі. Це лякає й залишає шкребке відчуття на шкірі.

Муха обертає головою, за чимось видивляючись.

— А де ваша ворона? У вас же ворона живе? Так хочеться на неї подивитися!

Горбач іде діставати Нанетту, яка в цей час дивиться десятий сон.

— Як справи у Русалки? — запитую я. — Така маленька, з довжелезним волоссям, — уточнюю щодо її зовнішності, бо не впевнений, чи правильно пам’ятаю кличку.

— Це до неї, — Муха тицяє пальцем в Руду. — Вони з однієї кімнати. Найжахливіша кімната — у них.

Не дивлячись на Муху, Руда піднімає брови. Підборіддя — на колінах; Руда замислено проводить пальцем по губі.

— Я хотіла сказати, найоригінальніша, — кашлянувши, виправляється Муха. — Найнезвичайніша кімната, я хотіла сказати.

Горбач приносить заспану, заціпенілу від обурення Нанетту і демонструє її дівчатам. Муха обережно гладить синюваті пір’їни. Птаха здригається, її очі затягуються прозорою плівкою. У бадьорішому стані вона би роздзьобала ворожі пальці до крові.

— Красуня... Лапонька, — безтурботно щебече Муха. — Кралечка!

Лапонька і кралечка дивиться скоса, починає загрозливо прихрипувати, і Горбач поспішно повертає її на сідало.

— Лапуня! — не вгамовується Муха. — Так би і з’їла її…

— Спочатку запасися вставними очима, — радить Чорний. — Вона абсолютно не аж така лапонька.

— Ну ні, — ниє Муха, засмучено проводжаючи поглядом Нанетту, — не може бути, щоб така красуня була злючкою…

— То як там Русалка? — знову запитую я. — Ми з нею трохи поспілкувалися вчора.

Руда дивиться на мою жилетку, посміхається.

— У Русалки зав­жди все добре, — каже вона. — Бувають на світі такі люди. А може, вони просто мають такий вигляд. Украй рідко, але вони трапляються: люди, в яких не буває проб­лем. Які поводяться так, наче в них немає проблем.

Усі ми дивимося на Македонського. Він червоніє й заплутується в шнурі кавоварки. Доки розплутується, ми на нього вже не дивимося.

У мене в роті дивний присмак від нашої розмови. Ніби я теж знаю, яка вона — дівчина, котра шиє найкращі на світі жилетки й дарує їх першому зустрічному. Після такої розмови потрібно покурити. Ми з Рудою закурюємо одночасно, тільки до неї, на відміну від мене, з усіх боків тягнуться запальнички, і найперша — від Лорда. Я раптом помічаю, що він якийсь дивно червоногарячий і що дивиться на Руду теж якось дивно. Вишукуюче й вогнисто. Навіть, можна сказати, хижо. Це так впадає у вічі, що я аж трохи бентежуся. І скоса дивлюся на Сфінкса — чи помітив і він?

Сфінкс, якби щось і побачив, — по ньому цього не скажеш. Крутить граблею попільничку, увесь неначе аж сонний. Вони з Вовком зав­жди мали такий вигляд, коли насторожувалися. Фальшиво дрімотний.

— Я ось захищав-захищав своє вухо, — не до ладу повідомляє Лері. — А мені все одно по ньому поцілило. Та ще й сильно. Боюся, знов буде запалення вуха, як минулого разу, — він мацає вухо, тоді розглядає пальці. Неначе від дотику до вуха запалення могло з нього випасти.

— По тобі не скажеш, що в тебе проблеми з вухами, — люб’язно зауважує Муха.

Лері замислюється. Чи розцінювати ці слова як комплімент.

Обговорюємо останню виставку. Картин там було — одна-дві та й усе, зате Дракон з третьої виставив розмальованого себе, і це було дійсно цікаве видовище. На Дракона страшно дивитися і без розписів. А що вже на розмальованого. Від розмови про виставку Куряка трохи жвавішає та розповідає про кілька виставок, які він відвідав у зовнішності. Потім ми обговорюємо Ворожільний салон. Я там попрацював тиждень ворожкою-хіроманткою, тож я маю що розповісти. Муха й Лері пліткують про дівчачих виховательок, тобто, звичайно, Муха пліткує, а Лері тільки підтакує, ми з Рудою починаємо суперечку про Річарда Баха, теж цілком собі пліткарську. Сходимося на тому, що хоч він і писав непогані книги, але з жінками поводився, як худобина. Чого варті хоч би навіть його пошуки Єдиної, у процесі яких дівчатам доводилося мало що не складати іспит з пілотування літака.

— Ті, котрі палять, виключалися тут же! — кипить Руда. — Тільки тому, що він, бачте, не палив. Наче не можна кинути, якщо припече.

Мені хочеться ще трохи поговорити про Русалку, але я не наважуюся.

Сліпому цікаво, коли повернеться з походу в зовнішність Щуряка — головний Літун Дому, якій він дав замовлень на чималу суму. Руда не знає, коли повернеться Щуряка. Ніхто цього не знає. Навіть сама Щуряка. Чорний починає випитувати, де Щуряка ночує в зовнішності та як їй вдається щоразу залишатися там так надовго, але ні Руда, ні Муха нічого не можуть йому сказати, бо й самі нічого про це не знають.

Руда дивиться в стелю.

1 ... 105 106 107 ... 216
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дім, в якому…», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дім, в якому…"