Читати книгу - "Дім, в якому…"

class="p1">— У вас колись була стіна, на якій жили звірі... — абсолютно невлад говорить вона. — А двері ви тримали замкненими. І ставили перед ними пастки. Щуроловки та капкани. Так розповідали. Я уявляла собі цю вашу стіну настільки часто, що в якийсь момент стало дуже важливо побачити її насправді. Тоді я залізла у вашу спальню через вікно…

— Там ґрати і немає карниза, — шепоче Лорд, не зводячи з неї палаючих очей. Руда дивиться на нього мигцем і усміхається.

— Тоді ґрат іще не було. А вздовж стіни є такий виступ, який викришується. Я пройшла по ньому до середини — й налякалася. Простирчала там цілу вічність, не могла поворушитися. Поки мене не засікли старші. Це було жахливо.

— Вони тебе зняли, — вгадую я. — Притягнули драбину та спустили наниз.

— Ні. Вони просто стояли внизу й дивилися. Їм було цікаво. Довелося йти далі.

— Ага, — здригається Горбач, — дивитися з цікавістю вони вміли. Краще не згадувати.

— Не заважай! — я підповзаю ближче, підозрюючи, що ось-ось почую щось страшенно цікаве. Щось важливе. — Ну, ну! — підбадьорюю я Руду. — І що було далі? Ти залізла і…

— І… опинилась у вашій спальні, — Руда, збентежено посміхаючись, обертає недопалок. — Спочатку просто раділа, що стою на землі, такій надійній і твердій. Потім розглядала стіну. Вона виявилася не зовсім такою, як я її собі уявляла, але все одно була дивовижною. У неї неначе не було країв. З обох боків, — Руда розводить руками, показуючи щось неосяжне. — Важко пояснити. У мене було мало часу, я знала, що ви от-от повернетеся, адже ще потрібно було змусити себе вилізти у вікно, пройти по цьому жахливому карнизу та з’їхати по трубі. Але я не втрималася. Знайшла в тумбочці грубий фломастер і намалювала на стіні птаху. Вона вийшла така незугарна, потворна… Зіпсувала вам цілу стіну. Я так засмутилася, що навіть не помітила, як вилізла назад і спустилася. Потім півночі проревла…

— А через два дні, — закінчує Сфінкс, — ти повернулася, щоб розфарбувати свою чайку. Білилами. І підписалася — Джонатан. І Джонатан став залишати нам подарунки.

— Господи! — стогне Горбач. — То це ти була Джонатаном? А ми ж то мучилися, капкани розставляли…

— Ось це ось, — звертаюсь я до своїх нігтів, — і називається потрясінням. Коли зненацька розкривається нерозгадана таємниця. Під старість. Від такого запросто можна отримати психічну травму. Розумієш, Чорний, ми весь час знаходили…

— Я все зрозумів, — перебиває Чорний. — Не потрібно пояснювати.

А все ж він не зможе зрозуміти. Ні він, ні Лорд з Македонським, ні Лері. Зрозуміють тільки Стервожер, Валет, Красуня і Слон. Якщо їм розповісти. А більше ніхто.

Усі чимось тихо шарудять. Горбач плескає себе по кишенях, Сліпий теж у чомусь копирсається. Я вивуджую з вуха сережку. Наші руки зустрічаються над розстеленою ковдрою. На долоні в Горбача — бронзовий дзвіночок. У Сліпого — монета на шворці. Я тримаю сережку.

— Кепськотхнучому піратові від Джо, Літуна над морями, — цитую я. — Тільки записка, звичайно, давно загубилася.

Руда кусає губу:

— Ви їх зберігаєте! Досі!

— Це ж подарунки Джонатана, — сміється Сфінкс. — Реліквії. Якщо я не помиляюся, одна навіть перейшла у спадок до Лорда. Черепашка.

Лорд хапається за черепашку та стискає її в кулаці. З украй фанатичним виглядом.

— Так, до речі, — пригадую я. — Найбільше подарунків отримував Сліпий. Чомусь. Різним жадібним людям було навіть якось образливо.

Руда спалахує й кидає на мене погляд, в якому змішані докір, прохання не заглиблюватися в спогади та ще багато чого, відтак язик сам собою прикушується, а в голові починають крутитися запізнілі припущення щодо того, хто і з якої причини опинився цього вечора в нашій спальні.

— Он як? — проказує Чорний, відсьорбуючи захололий чай і ні на кого не дивлячись. — У Джонатана, значить, були свої улюбленці?

Руда червоніє ще сильніше, але гордо випростується й киває:

— Так, були. І зараз є. А що?

Під поглядом Лорда я на місці Рудої такого казати не став би. У присутності просто нелюдськи вродливого Лорда з палаючими очима я на її місці взагалі втратив би дар мови. Але дівчата — дивні істоти. Якщо їй більше подобається Сліпий, тут уже нічого не вдієш. Врешті-­решт, Джонатан не просто так ризикував життям, залазячи в чужі вікна.

— Я згадала один пасьянс, — каже Муха, збентежена загальним мовчанням. — Називається «Голуба мрія». Майже ніколи не виходить, але якщо вийшов, вважай, головна мрія збулася. Цікаво, правда?

— Жах, — кажу я. — Показуй швидше. У мене ціла купа всяких мрій.

Македонський передає карти й відсовує чашки на край ковдри. Муха починає розкладати пасьянс, по ходу даючи плутані пояснення. Руда тремтить і закутується в ковдру, підгортаючи під неї босі ноги.

— Якщо ти замерзла, надягни мої шкарпетки, — пропоную я. — Потім повернеш як-небудь. Коли зайдеш до нас іще.

Вона не заперечує, і Македонський іде виймати з шафи мої шкарпетки.

— Може, і мій светр? — боязко говорить Лорд. — Він теплий.

— От, — сумно повідомляє Муха, завмерши з останньою картою в руці, — не вийшов! Як зав­жди. Я ж кажу, він майже ніколи не виходить. Це спеціально так, щоб було цікавіше.

Вона обертається до Лорда:

— Можна, я вдягну твій светр? Я теж чомусь замерзла. Просто всенька тремчу.

Лорд мляво киває:

— Звісно.

— А яка в тебе голуба мрія? — запитую я в Мухи. — Та, яка ніколи не виходить?

Вона відмахується від мене картою:

— Що ти! Не можна розповідати, бо інакше ніколи не збудеться.

Горбач і Лері потайки позіхають. Руда натягує мої шкарпетки.

— Добре у вас, — каже Муха. — Але ніби вже пізно. Ні в кого немає годинника?

— Шшш… — шиплять на неї з усіх боків, і здивована Муха затискає собі рот.

— Що? — бурмоче вона в долоню. — Я щось не так сказала?

— Не варто згадувати в присутності Табакі ось, власне, те, про що ти допіру згадала, — каже Горбач, хитаючи головою. — Повір, не варто.

— А що я такого згадала? — пошепки запитує Муха. — Я вже й сама не пам’ятаю.

Горбач і Лері стукотять по своїх зап’ястках і вирячуються на неіснуючий годинник. Лері, маючи на увазі мене, — з перебільшеною відразою, але бідну Муху його вигляд остаточно збиває з пантелику.

— Що це? — запитує вона. — Хвороба якась?

Від цієї розмови, а надто від жестів, мене починає нудити. Трішечки. Ображений, що вони загострюють увагу на моїх психічних аномаліях, відповзаю під ліжко й затискаю вуха — нехай собі обговорюють. Від самої лише згадки про годинник я ще ніколи не впадав у шал — це всім відомо. Коли виповзаю, розмовляють уже про інше. І взагалі збираються.

Дівчата стоять без ковдр, у Мухи з-під сірого Лордового светра стирчить власний, пістрявий. Обсмикуючи обидва, вона милується своїм відображенням у полірованих дверцятах шафи й весело щириться. Лері, натягуючи чоботи, співає дифірамби її ремінній пряжці, яку я проґавив. Македонський згортає ковдру-скатертину. Сфінкс і Сліпий теж збираються, а Лорд, який від’їхав у куток, щоби звільнити простір, стежить звідти за Рудою, як мисливець за дичиною, уважно та пристрасно.

Щоб нічого не пропустити, виповзаю зовсім. Хоча пропускати вже нічого: гості йдуть, вечір давно став ніччю, діджеї вітають тих, кого мучить безсоння, — ще трохи, й усі впадуть у передсвітанковий ступор. Найсумніший з усіх станів. Не кожен може теревенити безперестанку